комірникові Хазанову, щоб не лише ревно виконував указівку Ремезова, але й від себе старався;
бригадирові цеху Бєлову, щоб підписав завищену калькуляцію витрат сировини й організував бездоганну роботу своєї бригади;
бухгалтерові Рижкову, щоб не ліз куди не слід, а, навпаки, забезпечував Умара товарнотранспортними накладними на перевезення «надпланової» продукції в шість крамниць.
Так ниву було підготовлено. Треба було її засіяти. Цим зайнялися експедитори Єськін і Танцюра. Набивши машини гостродефіцитним трикотажем, вони розвозили його по крамницях Спортторгу, «Галантереї» і просто промтоварів. Таких точок було шість, і їх гідно представляли вісім чоловік: Абрамов, Липкін, подружжя Павлинових, Іванов, Файзулін, Маркін та Ібрагімов. Без зайвих слів — про все було домовлено заздалегідь! — вони приймали товар і, не утруднюючи Держбанк додатковими операціями, передавали Єськіну й Танцюрі грубі пачки купюр. Пачки поверталися до Рамазанова й Обоїмова, котрі, безумовно, краще решти компаньйонів знали, як ними розпорядитися. Гроші — товар — і знову гроші…
Так воно і йшло, тихо й благополучно, доти, доки Савостьянов не розпочав планову перевірку «рибалок-спортсменів». Бувши людиною страшенно допитливою, Савостьянов без зайвого шуму показав експертам кілька виробів трикотажного цеху. Ті порівняли їх з калькуляцією і досить швидко виявили, що цех заощаджує сировину, та ще й у чималій кількості. Оскільки при цьому цехове начальство явно не претендувало на премію за економію, його безкорисливістю варто було зайнятися трохи глибше. Що Савостьянов і зробив з притаманною йому неспішною в'їдливістю. А потім сталося несподіване — і дуже швидке перехоплення липових накладних, лівого товару й кількох пачок грошей — зразу в трьох місцях, — і струнка комерційна будівля Рамазанова-Обоїмова завалилася, поховавши під уламками безталанних «рибалок».
Савостьянов без поспіху коментував схему, а я напружено розглядав усі ці кружальця, лінії, стріли, надписи й намагався зрозуміти, збагнути, вловити якусь закономірність у розгонах: у Рамазанова, у Пачкаліної, у Понтяги, якого, до речі, в схемі Савостьянова й зовсім не було, але ж він сам розповів, що проходив по справі «рибалок» і побував у Савостьянова на допиті… Одначе зв'язку між верховодами комерційної зграї і маленьким переляканим крамарем, який навіть прізвищ Рамазанова та Обоїмова не пам'ятав, не вбачалося, все було за межами схеми, принаймні не продруковувалось, як на фотопапері, вже експонованому, проте ще непроявленому. От лише рецепти проявника я не знав, і схема Савостьянова була для мене на зразок аркушика зі шкільною грою «Морський бій» в руках партнера, коли знаєш, які в нього кораблі: лінкор, крейсери, есмінці, підводні човни, та невідомо, де вони розташовані, і, поки ти мажеш, супротивник лупить по твоїх кораблях, і пора, пора вже вловити принцип, систему оборони супротивника, поки він не пустив на дно останній з твоїх катерів…
Телефон Хлєбникова не відповідав, і о пів на дванадцяту я поїхав у лікарню. Нездоланна потреба побачити Лижина, поговорити з ним гнала мене на Преображенку, в тінисті сутінки палати, де розмістився цілий світ, дивовижний, дуже далекий, і мені нестерпно кортіло зазирнути в цей світ хоч одним оком у безглуздій надії побачити, зрозуміти, оцінити своє місце там.
Хлєбникова я зустрів біля дверей дирекції — він ішов а лікувального корпусу. Неуважливо привітався зі мною і на запитання про Лижина коротко відповів:
— Спить. Він зараз багато спить.
— Він вас і досі не впізнає?
— Ні. Хочете пройтися по парку? Мені щось на місці не сидиться сьогодні.
Ми йшли по хирлявій алейці садочка, що його Хлєбников красиво називав парком, і я розглядав останнє кленове листя, яке рвалося на колючому вітерці й було схоже на розчепірені червоно-жовті долоньки.
— Сьогодні я почав робити йому курс ін'єкцій, — відповів Хлєбников на моє невимовлене запитання. — Пульс — сорок вісім. Як у Наполеона.
— Минулого разу ви говорили мені про ейдетизм, — сказав я. — Це явище з точки зору психіатра хворобливе?
— Анітрохи! Я ж казав вам — це дар. Хвороба Лижина — реактивний стан… До речі, основоположник вивчення ейдетизму Ієнш стверджує, що ця здатність більшою чи меншою мірою притаманна всім дітям і минає лише з віком.
— А чим можна пояснити, що в Лижина вона збереглася?
— На це запитання доказово відповісти поки що вам не зможе ніхто в світі. Уява й пам'ять — одна з найнезбагненніших загадок нашої природи.