— А що ви самі думаєте з цього приводу?
— Хто його знає, можливо, це якась непізнана анатомічна особливість людського мозку, а може, це виняткова фізіологічна здатність. Не виключено, що це дивовижний душевний лад, який зберіг дорослій людині яскраво-барвистий світ її дитячого природного сприйняття. Ніхто цього поки що не знає…
— Ну а раніше ви спостерігали у Лижина злиття його дивовижної пам'яті й уяви?
— Звичайно. Ті, хто був близький з ним, знали, що Лижин — це доросла, казково здібна, мрійливо-добра й весела дитина…
— Чи не забагато для однієї людини?
— Ні, зовсім не забагато. Я знаю Володю з першого курсу, я вже тоді цікавився психологією і психіатрією і тому часто з цікавістю спостерігав його поведінку…
— Хіба вона тоді різнилася за нормою? — спитав я здивовано, пригадуючи розповідь Ольги Панафідіної.
— А-а! — махнув прикро рукою Хлєбников. — До чого тут норма? Володя завжди був дивовижною людиною. Його уява — образна емоційна фантазія дитини — з ним самим творила чудеса. Коли він розповідав моїм синкам про нещасного Кая, замороженого Сніжною королевою, у нього самого руки ставали крижаними. Коли він бачив футболіста Стрельцова, який біг через усе поле, пульс у нього бився під сто. Він не міг працювати практикуючим лікарем через те, що відчував фізично біль своїх пацієнтів…
— Але ж він міг, володіючи такою здібністю, створити для себе прекрасний світ — без турбот, хвилювань і тривог, світ неминущого ілюзіону?
Хлєбников похитав головою:
— Не міг. Розумієте, для нього чисто фізично не існувало філософії «за чужою щокою зуб не болить». У нього болів. Він проживав своє життя в кожній зустрінутій ним людині, а любові в його серці не меншало.
Я спитав Хлєбникова:
— А раніше ніколи не траплялося з ним таких речей, як зараз? Раніше він не губив свою особистість?
Хлєбников сердито насупився:
— Я вам уже казав, що не вважаю Лижина психічно хворою людиною. В його свідомості відбуваються тимчасові викривлення, як… як… — він задумався на мить і сказав: — Як викривлення простору в кільці Мебіуса.
Хлєбников швидко йшов-біг асфальтовою доріжкою, весь час випереджаючи мене, несподівано гальмуючи переді мною, і теліпав короткопалою міцною кистю перед моїм носом.
— Якщо взяти вузеньку смужку паперу і склеїти її кінці, вийде кільце, звичайне кільце із зовнішнім і внутрішнім боком, — квапливо пояснював він, і я відчував, догадувався, що не заради мене він так старається, не мені, сторонній і необізнаній людині, прагне обгрунтувати свій діагноз. Це генеральна репетиція, театральний «прогін» без глядачів наступного бою, де треба буде постояти за поняття, які в буденності не обговорюються, але незримо керують нашими вчинками і визначають наші головні рішення: честі, дружби, обов'язку, професійної етики. — Та коли спершу перегнути цю смужку по її довжині і потім уже склеїти — одержиш феномен під назвою кільця Мебіуса. Штука в тому, що на цьому кільці зникає другий бік смужки — кільце має лише одну площину, простір викривлюється… Міняється форма…
Він іще довго пояснював мені про різницю у фізичному сприйнятті, двомірність психічного стану Лижина, і я остаточно усвідомив, що справи в Лижина кепські.
— Лев Сергійович, ви знаєте таку жінку — Желонкіну?
— Аню?
— Так, Ганну Василівну Желонкіну.
— Знаю, аякже. Добра вона людина, Аня, надійна.
Такої оцінки від Хлєбникова я ніяк не чекав. І зразу ж спіймав себе на думці, що, вгрузнувши в деталі цієї історії, поступово втрачаю головну цноту сищика — неупередженість. У мене вже чітко визначилися певні симпатії, антипатії, виникли стійкі упередження і активні співчуття, і вся ця зацікавленість безпосереднього учасника подій могла сильно зашкодити справі. А може, й не могла, я й сам точної думки з цього приводу не мав, оскільки не дужо був упевнений у можливості неупереджено розбиратися в таких пекучих людських пристрастях, і, мабуть, міф про байдужість слідчого виник як проекцій цієї високої цноти Закону на одну конкретну людину. А на ділі таке швидше за все неможливе: якщо людина байдужа, то краще їй торгувати вроздріб галантереєю, ніж лізти втішати чужі жалі, адже байдужа людина не в змозі при всьому бажанні вдаритися серцем об чужу біду…
— Давно ви знайомі?
— Тисячу років. Вона ж працювала спочатку в Благолєпова, а тенор в інституті у Панафідіна. Дався він їй, щоб його. чорти вхопили!
— Хто — Панафідін?
— Атож! Не склалось у неї життя…
— В якому розумінні?