— Вона ж вийшла заміж зовсім ще дівчинкою. Чоловіка її я разів зо два бачив — похмурий такий, мовчазний дядько, років на п'ятнадцять старший за неї. Він мене дуже здивував на Аниному бенкеті з приводу захисту кандидатської: за весь вечір примудрився не сказати жодного слова.
— Так, я його знаю, — кивнув я і уявив муки Позднякова на бенкеті з приводу того, що дружина стала нарешті визнаним ученим, таким же, як усі товариші, що там зібралися, — дуже грамотні, красномовні, веселі, зовсім недисципліновані й вельми підозріливі на нехлюйство.
— Тоді вам зрозуміло, як важко було веселій, пустотливій Анечці ужитися з таким відлюдьком. — Хлєбников говорив про легку, приємну вдачу Желонкіиої як про річ самоочевидну, і я подумав, що, мабуть, ми всі ходимо по якомусь кільцю Мебіуса, де в різних поворотах простору зникають для стороннього ока окремі сторони нашого характеру, і виглядаємо ми однобокими, плоскими, мов камбала, і за цим нездоланним для байдужого чужого ока бар'єром б'ється наше життя, цілком об'ємне і, на щастя, багатостороннє, і завжди знаходяться люди, котрим усі ці грані добре видно. — Та-ак, як я розумію, там ніколи особливої любові не було, проте жили нормально, дівчинка у них є маленька…
— Цій дівчинці зараз двадцять років, — зауважив я.
— Не може бути! — здивувався Хлєбников. — Подумайте, як час швидко промчав — тоді їй було років п'ять-шість…
— Коли це — «тоді»?
— Коли з'явився Панафідін. Він був ще неодружений і гарний з себе, як диявол. — Хлєбников говорив про привабливість Панафідіна з байдужим спокоєм людини, яка ніколи не користувалась успіхом у жінок. — Ну і, звичайно, цей апломб, відверта непохитна свідомість своєї винятковості — словом, Аня від нього просто нетямилась.
— А що Панафідін?
— Вона йому дуже сподобалась. Чужа душа — темний ліс, та я думаю, що більше він уже не зустрів жінки, котра йому була б так потрібна. Але тоді в ньому Янус розбушувався — йому дисертацію треба робити, а він забере з сім'ї заміжню жінку, це ж надзвичайна подія, аморалка, персональна справа — в ті часи інакше на такі речі дивились…
Я згадав, як виблискували очі Желонкіної, коли вона встала на захист Панафідіна, досить було мені про нього сказати непоштиво всього два слова.
— … І одружився він на Олечці Благолєповій. А незабаром захистився і пішов у Дослідний центр…
— Але якщо Желонкіна не любила свого чоловіка, чому вона хоча б після не розлучилася з ним? Адже вона була ще зовсім молодою жінкою і могла інакше влаштувати своє життя?
— Ну, самі розумієте, що з такими запитаннями не дуже пристойно звертатися. Та якось ми розговорились, і Аня мені заявила, що якби вона покинула свого чоловіка, то зло, яке їй завдав Панафідін, було б зразу подвоєне — тому що вона сама завдала б зло добрій людині, — і ця хвиля гіркоти й зла котилася б по світу, весь час посилюючись і захоплюючи зовсім сторонніх людей. Ви це можете зрозуміти?
— До певної міри.
— Але жити з людиною, яку не любиш, — іще гірше. І нічого доброго від таких вимушених союзів не буває.
— Нам із цим, мабуть, не розібратись, — мовив я. — Скажіть, Лев Сергійович, мені не можна заглянути ненадовго до Лижина в палату?
— Я зараз іду до нього. Можу вас впустити на кілька хвилин…
Лижин спав. Неглибоко. Десь зовсім на грані дійсності він поринув у трепетний сон. Загострилось пожовкле обличчя, легеньке волосся ніби вибухом розкидане на білому квадраті подушки. Синя жилка б'ється на прозорій шиї. Заскрипіла під ногами Хлєбникова підлога, повіки Лижина здригнулись, на мить відкрились, і очі його були ясні, світлі, сповнені думки, і пливла в них блакитним корабликом радість. Він ворухнув губами, і я ледве розчув:
— … З'єднані ми всі нетривкістю цього прекрасного сонячного світу… — і зразу ж зник у сні, як у ночі.
Близько третьої години я під'їхав на тролейбусі до управління, і, тільки-но вийшов на тротуар, ринув холодний жовтневий дощ. Підстрибуючи, мов заєць, кинувся я до воріт, намагаючись щільніше загорнутися в плащ, але в'їдливі пекучі струмочки вже потекли за комір і в рукави.
Поряд з прохідною стояв Поздняков. От він у плащ не кутався і навіть кепку чомусь тримав у руках. Його білява чуприна намокла пасмами і потемнішала, наче осіння солома на стерні. Прозорі краплі бігли по обличчю, обтікали підборіддя і скочувалися за комір сорочки.
— Що ж ви чекаєте мене на вулиці? — крикнув я йому на бігу.
Він сором'язливо знизав плечима, пожував верхньою довгою губою, сказав глухо, розгублено:
— У мене ж посвідчення немає…
Довелося нам під дощем огинати знову всю нашу величезну будівлю і в корпусі «А» виписувати на моє посвідчення перепустку для Позднякова. І через те в мене зіпсувався настрій, мабуть, що я змок до нитки, а головне — мимоволі став свідком і учасником процедури, цілком звичайної для будь-якої людини, котра йде в серйозну установу, але для Позднякова болісної, гостро принизливої для його професійної гідності, такої, що ставить його на одну дошку з різними недисциплінованими нехлюями, яких доводиться викликати на Петровку, 38, і стоять воші біля віконця, мнуть у руках паспорти, дожидаючи, коли випишуть їм у нумерованій книзі подвійну, з відривним корінцем перепустку із вказівкою на ній, до кого і в який час іде людина.