Ми піднялися на п'ятий поверх, прийшли до мене в кабінет, скинули мокрі плащі, я сів навмисне не за стіл, а поруч з Поздняковим на вільний стілець, щоб не виходило, ніби він у мене на допиті. Та й допитувати його мені було ні про що, а в Позднякова, видно, не було бажання розмовляти. Він спитав тільки:
— Курити можна? — затягнувся сигаретою «Прима», поклав ногу на ногу й став дивитись у вікно, залите струменями сірого дощу. І хоч сидів він нога на ногу, все одно не було в його позі свободи й розкутості, навіть крихітної краплі нехлюйства, а була тільки покірлива байдужість дуже стомленої людини.
Я подзвонив Тамарі й попросив доповісти генералові, що прошу прийняти нас із Поздняковим. Кілька секунд у трубці шоркала безмовність, потім вона сказала:
— Шеф вас чекає о п'ятнадцятій тридцять.
Поздняков, не обертаючись, і далі дивився у вікно, але з того, як повільно, важко рухалася шкіра на його худій потилиці, я бачив, що він напружено слухав, про що я говорив, і шкіра на шиї у нього поступово наливалася кров'ю гніву — мабуть, він вважав, що я провів розслідування не на його користь. І я б охоче сказав йому, але ж Шарапов не дав мені точної відповіді, і я боявся поселити в душі Позднякова безпідставні надії: нинішня невідомість була все-таки краща за можливе розчарування.
Поздняков несподівано повернувся до мене й сказав:
— От згадав чомусь давно історію, яка трапилася з одним моїм другом. Мисливець він був. Неважний, звичайно, так, для фізкультури з рушницею розім'ятися. І тримав песика — фокстер'єра. Бачили, мабуть, таких — маленький сам, волохатий, мордочка квадратна. Видатної відваги й розуму собачка — він і ведмедя не боїться.
Поздняков випустив синювату хмаринку диму, відвернувся до вікна й замовк, ніби забув кінець історії. Я теж помовчав, потім спитав:
— І що ж сталося з приятелем і фокстер'єром?
Поздняков глянув на мене скоса, відігнав тютюновий дим від очей і з люттю розтер недокурок у попільничці.
— Дурниця сталася! — сказав він з серцем. — Обгавкав пес нору на схилі приярка, а хлопець за своєю мисливською неграмотністю вирішив, що це лисяча, і погнав фокса в нору. А той сказати не може і не підкоритися права не має — у собак з дисципліною суворо, — от він і поліз у нору…
Поздняков знову замовчав, і я бачив, що він мовчить не для того, щоб загострити мій слухацький інтерес, а просто знову вертається до тієї давньої історії з дисциплінованим собакою, подумки ревізуючи цей дріб'язковий мисливський епізод і, видно, намагаючись зв'язати свій нинішній стан — на прикладі з собакою, а може, з мисливцем, мені це поки що неясно, — із загальними міркуваннями про наслідки сумлінного виконання службового обов'язку.
— Ну а далі що? — терпляче перепитав я.
— Далі? — ніби опам'ятався Поздняков, потер долонею кістляве підборіддя і сумно сказав: — Пропав собака…
— Чому?
— Тому що нора виявилась не лисяча, а барсуча. Запустили барсуки песика всередину, а потім через хитрі свої переходи вернулися до лазу й перекопали його. Так там собака й лишився, під землею…
— Вас зрозумів, — кивнув я. — Це ви просто так згадали чи для прикладу?
— Згадав! А вже ви вважайте як хочете.
— Я вважаю, що ви просто так згадали. Тут прикладу не виходить.
— Ну, це як подивитись, — похитав він довгою гострою головою.
— Та як не дивись — по виходить. Ви ж самі казали — з неграмотності своєї мисливської ваш приятель пса в нору послав. А вас ніхто не посилав…
— Воно так, — сумно усміхнувся Поздняков. — Як у писанні сказано: блажен муж, що не йде в зібрання нечестивих.
Сорочка на комірі не просохла й неприємно липнула теплим компресом. Я встав, причесався перед дзеркалом і сказав Позднякову:
— Даремно ви, Андрію Пилиповичу, так на начальство ображаєтесь. Ви ж самі людина служива й повинні розуміти, що є ситуації, в яких краще пірнути під воду…