Він кивнув, ніби погодився, але з його обличчя було видно — не згоден. Уже біля дверей він сказав, ніби не мені, а просто так, як раніше актори на сцені говорили, — вбік:
— Пірнати тому добре, хто плавати навчений. А от у мене так вийшло, що зразу на дно пішов…
Шарапов читав папери. Коли ми ввійшли, він глянув на нас поверх окулярів, кивнув і буркнув у відповідь на наше привітання:
— Ага, — і за мить додав: — Сідайте.
Я зрозумів, що сутичка у нас буде серйозна, тому що Шарапов з незбагненної для мене причини набував лихих начальницьких рис саме в тих випадках, коли почувався невпевнено. У цих ситуаціях він починав замість «здрастуйте» казати «ага», а замість «до побачення» — «будь ласка». І коли він на вході вітав мене своїм «ага», у мені починала клекотіти злість, тому що за багато років спільної роботи я знаю, що після цього частина його душі ніби вкривається роговою шкаралупою, він весь стає похмуро-важким, і переконати його, чи вмовити, чи пом'якшити неможливо.
Та й Поздняков, який не знав генерала, теж обм'якнув якось, лице його вкрилося сірим нальотом, і він весь час старався непомітно витерти з долоні липкий піт, який безперервно виступав на руках. А в кабінеті було прохолодно — топити ще не починали, і посеред кімнати на підлозі вишневів розпеченою спіраллю рефлектор.
Шарапов дочитав останній аркуш, поставив у лівому верхньому кутку косий розгонистий підпис і склав усі папери в коричневу теку з тисненням «До виконання». Підняв на нас погляд, і обличчя в нього було таке, ніби він уперше мене бачить, і не сиділи ми з ним на кухні, і не підкладав він мені в тарілку гарячі, розсипчасті картоплини, і не скаржився зі стогоном душевним на пройдисвіта зятя.
— Ну, я вас слухаю, — сказав він, черкнув неспішно блискучим вогнеметом запальнички, ліниво затягнувся і пустив через губу струмінь диму, плоский, як ніж.
— Товаришу генерал, матеріалами, зібраними мною в результаті службового розслідування, вичерпно доводиться, що інспектор Поздняков був невідомим злочинцем отруєний сильнодіючим лікарським препаратом. У зв'язку з цим пропоную службове розслідування припинити й дозволити Позднякову виконувати свої службові обов'язки.
Шарапов встав з-за столу, ми з Поздняковим негайно підвелися. Шеф, обігнувши рефлектор на підлозі, підійшов до вікна і, повернувшись до нас спиною, став дивитись на вулицю, і я згадав, як кілька хвилин тому дивився у вікно Поздняков. От тільки виразу обличчя Шарапова мені було не вгадати. Він повернувся зненацька й швидко спитав:
— Усе?
— Усе.
— Відмовляю! — Ледве не налетівши на рефлектор, він пройшов за стіл і сів. Поздняков зблід іще більше, і я мовчав, роздивляючись червону змієподібну серцевину рефлектора: не питати ж мені Шарапова, чому він передумав з учорашнього вечора!
Він сплів пальці рук і став швидко крутити великими пальцями один довкола одного, потім заговорив так, ніби вголос розмірковував над якимось дуже складним питанням і запрошував нас теж подумати, тому що без ради з нами розв'язати це питання аж ніяк не міг:
— При розслідуванні будь-якого кримінального епізоду органи суду й слідства завжди дуже хвилює питання про долю викраденого. — Він помовчав і ніби знічев'я, мов про якусь дрібничку, спитав: — Що там у тебе викрали, Андрію Пилиповичу?
— Пістолет «Макаров» і службове посвідчення, — вимовив Поздняков так, наче язиком рухав величезні кам'яні брили, і всі вони чотири рази гримнули — кожне слово окремо — на лакований паркет кабінету.
— А грошей не взяли? — зацікавлено розпитував Шарапов, ніби вперше взагалі почув про цю історію.
— Ні, грошей не взяли.
— Багато було грошей з собою?
— Карбованців зо два, — сказав Поздняков, і був він уже не блідий — синюшно-багрова пляма заливала його кощаву потилицю.
— Ну, слава богу хоч гроші цілими лишились, — з полегкістю зітхнув Шарапов. — А от що а пістолетом і посвідченням робити — просто гадки не маю. У тебе, Тихонов, з цього приводу ніяких розумних міркувань немає?
Я промовчав, бо само собою було ясно, що він моїх розумних міркувань не потребує.
— А то давай розслідування щодо Позднякова припинимо, випишу я зараз Позднякову записочки у збройовий склад і в управління кадрів, і помарширує він звідси півнем — як справжній інспектор — з пістолетом і посвідченням, а не як мокра беззбройна курка.
— Я… я… я… ні… ніколи, — раптом почало прориватися з Позднякова.
З неймовірною швидкістю і легкістю для такого важкого корпуса генерал вискочив з-за столу й подався назустріч Позднякову:
— Давай, давай, Поздняков, скажи, що ти думаєш із цього приводу! А то ти мовчиш, мені ж і невідомо, може, ти вважаєш, що я не те кажу, чиню тут над тобою, нещасним, суд і розправу, коли ти мені й слова сказати не можеш.