— Мій учитель не ставить за мету заробляти великі гроші своїм мистецтвом.
— С-справді? — здивовано перепитує Опорінус, потім каже переконливо: — Не варто т-тримати гроші в центрі уваги, але й випускати їх з поля зору неправильно!
Стомившись за день, я дрімаю в кутку карети. Опорінус бесідує з Азрієлем. Крізь сон я чую голосне запитання Азрієля:
— На скільки, на скільки?
— Моя дружина старша за мене на тридцять шість років, — незворушно мовить Опорінус. — Не міг же я лишити без допомоги й догляду невтішну вдову мого друга, обтяжену величезним багатством і домаганнями різних безчесних пройдисвітів…
— А ти одружився на ній з любові?
— З-звичайно! — щиро каже Опорінус. — З любові й по зрілих роздумах. Врода — марнота, миловидність — обман, розум — спокуса. Важливо, щоб людина була д-добра. І божественний взірець того ми знаходимо в біблії.
— Це… Як це? — дивується Азрієль.
— А як господь наш сотворив для Адама Єву? Адже він не захотів робити її з г-голови — щоб не мудрувала. Не став робити з очей — щоб не п-підглядала. Відмовився від вуха, щоб не підслухувала. Не з уст — аби б-базікання не стало її єством. Не з серця — щоб не б-була заздрісною. А сотворив її з ребра — щоб стала скромною і покірною…
Непомітно за їхніми розмовами бігла дорога, і на четвертий день ми піднялися мармуровими сходами в бібліотеку Фробена, де він сидів у глибокому кріслі, змучений болями, закутаний в овечий плащ, змарнілий, але з веселим і доброзичливим блиском в очах.
— Вітаю тебе, славний Парацельс. Ти моя надія на одужання, ти мій єдиний тепер цілитель і опора в житті!
— Посланець ваш Опорінус повідав мені, що місцеві лікарі не пошкодували для вас своїх зусиль, — вклоняюсь я знаменитому старому.
— Ах, Парацельс, для нас, невдячних пацієнтів, які мало розуміються на медицині, важливі-бо не зусилля лікарів, а їхні наслідки. А наслідок мізерний: вони хочуть відрізати мені ногу. — Він скидає покривало з багрового, опухлого коліна.
— Сміливість хірурга не повинна перевищувати його знань, — усміхаюсь я. — Мені треба ще дослідити вашу сечу, подивитися кров, вислухати серце, дихання. Я дам вам сильні порошки й мазі, і ви, бог дасть, пройдете на своїх ногах багато-багато льє.
— Парацельс, ти віриш, що її можна врятувати?
— Я сподіваюсь, що очі мене не ошукують: вас мучить тяжкий напад подагри. Якщо дослідження цього не спростують, за місяць ви вийдете на ґанок — помахати вслід мені рукою…
— Ні, Парацельс, — хитає головою Фробен, — Я не буду тебе проводжати. Я не дам тобі поїхати — я хочу, щоб ти жив у нашому місті й ніс людям зцілення й твоє велике знання…
— Мине зовсім мало часу, і місцеві заздрісники проженуть мене…
— Ворогів і заздрісників немає тільки в нездар, кастратів та померлих, — каже Фробен. — Талант мусить боротися а ледарями й дурнями.
— Одначе ледарів і дурнів надто багато, і їхній лемент заважає решті людей почути голос істини.
— Ледар дурний своєю плоттю, а дурень ледачий своїм мозком, і тому талант перемагає… — впевнено каже Фробен і, помовчавши, додає: — Хоча іноді йому не вистачає для цього короткого людського віку. Тоді його справу завершують учні…
Розділ 15
ЯКА ВАША ПОСАДА КУМЕДНА!.
Вночі вулицею вешталися новобранці. Хлопці співали пісні, голосно реготали, і голоси їхні котилися безлюдними коридорами сонного міста з глухуватим рівним звуком, наче кегельбанна куля. За ними квапливо скрадався вітер, човгаючи по тротуарах іржавим листям, злякано деренькочучи в шибках.
Я прокидався кілька разів, у кімнаті ще було зовсім темно. І холодно. Я закопувався якомога глибше в ковдру й знову засипав.
І вже зовсім уранці, коли треба було вставати, приснився мені дивовижний сон — ніби я граю на скрипці…
Скрипка була легенькою, плавно округлою. Звично твердо лежала вона у мене в руках, і, дивуючись самому собі, я водив по струнах смичком вільно й точно. Оглушливо звучала, піднімаючи мене, мов на крилах, німа музика без мелодії, ритму й ладу, і здавалася мені ця музика прекрасною, як дивовижне вміння, що зійшло до мене вночі й дарувало ні з чим не зрівняне щастя. Не знав я цієї зали й цієї сцени, і всі люди, які слухали мою безмовну музику, були мені незнайомі, і тільки скрипку свою я знав добре — темно-червону, а витонченим завитком, довгими химерними прорізами ефів на верхній деці, крізь які було видно чорний чіткий надпис «Антоніус Страдіваріус, Анна Марія, 1722» і широкий мальтійський хрест.
Я знав цю скрипку, мені просто не доводилося грати на ній раніше, та знав я її добре: адже саме її я знайшов у лабіринті Мінотавра, де багато місяців мені довелося блукати в пошуках украденої людської краси й радості. Та, пригадую, шукав я її не для себе, а для скрипаля Полякова — я ж тоді не вмів ще грати на скрипці. Я тільки тепер узяв її в руки, і вона сама заграла. Я глянув у залу — всі обличчя уважні й незнайомі; вони слухають мою музику. І раптом мене охопив страх: а що коли скрипка перестане сама грати, адже я лише статист, який тримає в руках чарівну музичну скриньку? Засвистять люди в залі, затупотять, з гнівом і реготом поженуть мене зі сцени, і в одну мить стану я нещасним і зганьбленим, як дільничний Поздняков.