Злякано дивився я в залу, а рука сама водила смичком, а може, це смичок водив за собою мою руку. І в усій залі не було жодного знайомого обличчя, поки раптом я не побачив, що хтось із гальорки мені махає рукою. Я вдивився краще й побачив, що це Шарапов, і він говорив мені так само безгучно, як я грав, та все одно мені було зрозуміло: «Грай, грай спокійно, ти вмієш грати…» Я повірив йому, і тієї ж миті безмовність розкололась, скрипка ожила, її сильний ясний голос здійнявся вгору, насичений, сповнений жаги… Я розплющив очі й прокинувся.
Я лежав під ковдрою, згорнувшись у клубок, і думав про химерне плетиво долі: мені спиться скрипка Страдіварі, котра в якийсь момент життя стала мені найдорожчою в світі, інструмент, який я ніколи не любив, з яким у мене досі пов'язаний гострий спогад мого голодного воєнного дитинства.
… У нашій квартирі жив чоловік — доцент з класу ударних інструментів у школі військових диригентів. Прізвище його було Малашев, і не любив я його всім своїм маленьким прямолінійним дитячим серцем. Не любив за все: за самовдоволене черево, яке він поважно проносив через коридор уранці зі своєї кімнати до вбиральні, за краватки «метелик», м'який берет і байдужу гидливість, з якою він ставився до мене. Малашев давав на дому уроки музики, чомусь на скрипці, і кожного дня до нього приходили акуратні хлопчики зі скрипками в акуратних блискучих футлярах, схожих на дохлих сомів. У цих футлярах були спеціальні кишеньки, де лежали загорнуті в пергамент сніданки — це я знав точно.
Їх було багато, цих дітей. Я вже їх усіх забув. І всі вони були з різними футлярами — коричневими, чорними, сірими. Але в усіх футлярах були сніданки: хліб з ковбасою, із шматочками вареного м'яса, з повидлом, з американським смальцем чи з маргарином. І мене це страшенно дивувало: якщо є якась їжа, то навіщо її тримати про запас, коли можна з'їсти зразу?
Я чекав їх на сходах, сидячи в порожньому віконному отворі, що виходив на чорний хід. Було там темно й тихо, і зрідка лише лунко грюкали двері на горішніх поверхах. Чорт, я чомусь завжди мерзнув тоді. Я дмухав на пальці, поки вони не відігрівалися, а потім засовував їх під пахви, їсти дуже хотілося. І я думав, що діти, які не з'їдають свої сніданки одразу, а подовгу носять їх із собою, можуть спокійно віддати їх. Мені. Я вже не став би носити їх з собою. Років тридцять минуло, а забути те постійне щемливе відчуття голоду не можу.
Діти не хотіли віддавати свої сніданки просто так. Одні плакали, поки я, клацаючи замками, діставав їхні загорнуті в папір сніданки, а з решти кишеньок футляра висипалася сила цікавих і потрібних речей — каніфоль, струни, кілки, битки, олов'яні солдатики, пера. Але я нічого не брав, крім сніданків, бо дуже хотів їсти.
Були такі, що билися. Та я хотів їсти й бився зліше, добуваючи загорнутий у пергамент сніданок. Я унадився ходити на це полювання, коли в матері в трамваї вкрали з сумки всі продуктові картки і мати в істериці кричала: «Помремо ми з тобою з голоду!» А я хотів їсти і вмирати не хотів, тому що життя, окрім голоду й холоду, було мені дуже цікавим.
Потім Малашев спіймав мене на сходах за вухо і привів у міліцію. Дорогою, коли я починав скиглити і вириватись, він дуже вправно і боляче покручував вухо. А я скрушно думав, що так само вправно й швидко підкручує він кілки скрипок, настроюючи їх перед уроком. І ще я страшенно боявся, що він відірве мені вухо і вдома мати неодмінно спитає: «Де твоє вухо?»
За бар'єром у міліції сидів старший лейтенант, молодий іще хлопець з червоно-кров'яним рубцем упоперек всього обличчя. Шрам розрубував, як сокирою, навскіс лоб, брову — навпіл, щоку і, рвонувши губу, йшов до підборіддя, і здавалося через цей шрам, обведений з обох боків темним пунктиром не дуже давно знятих швів, що він весь час криво посміхається. А він, мабуть, не всміхався, тому що був він весь сизий від утоми. Мені було лячно дивитися на нього, коли він, дослухавши хрипкий речитатив Малашева, спитав: