— Ну, і що робити тепер?
— Це ви в мене питаєте? — запузирився Малашев. І почав, почав! Ох і довго ж він говорив.
Та я чомусь не відчував каяття, сорому чи страху, і, коли міліціонер повернувся до мене, я сказав:
— Я дуже хотів їсти…
Черговий невесело посміхнувся, ще дужче скривився його роздертий рот, і мовив тільки:
— Ех ти, шкет, голова — два вуха. Всі зараз їсти хочуть. — Потім сказав Малашеву: — Ви, громадянине, йдіть собі додому спокійненько. Ми тут розберемося з цим ділом як слід.
Малашев ще сказав різні слова про бандитські елементи у важкий період, який переживає країна, голосно висякався у велику шовкову хусточку і гордо поніс черево до виходу.
Черговий задумливо дивився йому в спину, ніби хотів краще роздивитись, і запам'ятати малашевську потилицю — у три складки, рожеву, з бобровою сивиною: з такою потилицею комір на пальто був не потрібен.
Я розтер пальцями палаюче вухо, потім сказав:
— Гад проклятий. Пацюк тиловий.
Лейтенант повернув до мене свій страхітливий шрам, запитав стомлено:
— Неподобства чиниш? — І, не дочекавшись відповіді, знову спитав: — Батько де?
— Немає батька.
— Вбили?
— Нема, і все! — мотнув я головою. — Поки що немає, він пропав безвісти.
Він дивився на мене сумовито й сказав так, що я по зрозумів, жаліє він мене чи соромить:
— Ех ви, безбатченки… Господи, скільки ж вас нині…
І мені чомусь стало соромно. Ще він розпитував, де працює мати, як ми живемо. Потім написав протокол і, зразу посуворівши, сказав:
— Якщо ще раз попадешся з чимось таким, поїдеш у дитячу виправну колонію. Марш!
— Ага, — мовив я. — До побачення.
Біля дверей він гукнув на мене:
— Ану, вернися….
Я злякався, що він передумав і не стане дожидати наступного разу, а просто зараз пошле мене в колонію. Але він дістав із залізної шухляди свого столу окраєць чорного хліба і грудку рафінаду, голубого й міцного, як граніт. На цукрі були крихти тютюну, і він, мабуть, пахнув снігом. Лейтенант загорнув це добро в газету, тицьнув мені в руки й голосно крикнув:
— Ану, вимітайся звідси, щоб духу твого тут не було!..
І більше ніколи в житті я його не бачив…
Сон, як надувний понтон, підняв з глибин пам'яті цей спогад, і, повернувшись на спину, підтягнувши до підборіддя ковдру, я розглядав на стелі тонкі зміїсті тріщини, схожі на картографічне зображення річки Обі в гирлі, і розмірковував про те, чи випадково прийшов цей спогад, чи, може, якщо йти його відгалуженнями, як поворотами ламаної тріщини, можна буде в роздоріжжі чорних рисочок гирла знайти якесь русло, що виходить в океан великих і малих справ, котрі витворюють моє сьогоднішнє життя.
Але тріщина тупо впиралася в край розбитого ліпного бордюру, під яким була просто глуха стіна. Ніяких аналогій, прикладів і вказівок для подальшої поведінки з тієї давньої історії я не міг виснувати. Панафідін був зовсім мало схожий на Малашева. А от Поздняков чимось дуже нагадував мені чергового з обличчям, понівеченим кривавим шрамом. Проте в ролі чергового належало виступати тепер мені, оскільки саме Позднякова доставили з палаючим червоним вухом до мене і закінчити цю справу погрозою послати його в дитячу виправну колонію не передбачалось.
Я підвівся, підійшов до вікна — на вулиці йшов дрібний, холодний, паскудний дощик. Усю ніч було сухо, і почався дощ, певне, під час мого дивовижного сну, в якому я грав на скрипці, поки вона раптом не зазвучала, і тоді зразу все скінчилось.
Бігли вулицями люди, схожі під парасолями на чорні гриби, автобуси з сичанням розпорювали товстими колесами рябі сірі плями калюж. На тротуарі сидів собака, великий зляканий дворняга, шерсть на ньому злиплась у віхті. Від холоду, дощу й неприкаяності він істерично позіхав, широко роззявляючи чорну пащу з червоною латкою довгого язика. Вітер ударяв поривами, і зі старої, надломленої всередині тополі злітали зразу цілі оберемки бурого збляклого листя, воно падало на асфальт не повільними, плавними колами, а косим, стрімко-важким прольотом. Осінь, найсправжнісінька мерзенна осінь…
В душі не виявилося води, і чай був старий, прілий на смак, хліб скам'янів, сир запліснявів, а масло так замерзло в холодильнику, що ніж відламував тверді жовті уламки, схожі на стеарин.
Загалом ранок був невдалий в усіх відношеннях. І, мабуть, кращого настрою для зустрічі з Панафідіним і навмисне було не підібрати.
А зустрітися з ним мені було просто необхідно: препарат, знайдений у його машині, я вважав лижинським. А якщо це не так? Адже. я знав, що Лижин зміг самостійно одержати метапроптизол. І Панафідін міг одержати його сам, а причини, які примусили їх обох утриматись від публікації цього сенсаційного відкриття, могли бути найрізноманітнішими. І мені конче треба було дізнатися напевне, чи є в Панафідіна метапроптизол, чи ні. А шлях до цього я бачив тільки один…