— А що, по-вашому, йому належало зробити?
— Скромно заявити про помилковість своїх уявлень і лишитись на кафедрі, щоб готувати, виховувати зміну вчених, котрі за кілька років мали прийти і, звісно, прийшли на зміну дурням і неукам. Батько був видатним ученим і зміг би підготувати сотні чудових фахівців, і тоді користі від його безпринципності було б набагато більше, ніж від його стійкої наукової принциповості.
— Я далекий від аналогій, але Джордано Бруно завжди був мені ближчий, ніж Галілей, який зрікся.
— От-от, ви самі й відповіли: Джордано Брупо спалили, як мовиться, в розквіті творчих сил, а Галілей, що зрікся своєї конкретної істини, відкрив потім чотири супутники Юпітера і довів обертання Венерн навколо Сонця.
— Можливо. Та я все-таки думаю, що при такій позиції виховані вашим батьком чудові фахівці з першої ж найдрібнішої причини зрадили б його.
— Ах, облиште ви ці прекраснодушні балачки! Наука вічна, і той, хто їй служить, не може опиратися на сьогочасні категорії — це красиво, а це ганебно! Працювати треба! І менше базікати!
— Але ж ви виходили з цих самих категорій, коли оцінювали дії Лижина під час вашого конфлікту?
— Ні! Не з цих! Мені Лижин був дорожчий, ніж якась шизофренічка! Проте наука й робота мені ще дорожчі, ніж Лижин! І я не міг допустити, щоб замість серйозних досліджень він фокусничав з якимись неперевіреними препаратами…
— На цей неперевірений препарат було дано санкцію Фармкомітету, — швидко вставив я.
— Можливо, я вже не пам'ятаю деталей, але він надужив дозами, не перевіривши анамнезу.
— Ви забули не тільки деталі, Олександре Миколайовичу. Ви забули про суть справи — смерть хворої настала поза зв'язком з лікуванням її новим препаратом.
— Я цього не забув. Але моя заява була не проти персонально Лижина, а проти неприпустимої легковажності у користуванні новими фармакологічними засобами. І в цьому я вбачав тоді свій принциповий обов'язок ученого. А вже тлумачити мої принципи як завгодно — це справа совісті Лижина.
— Так, так, — кивнув я. — Даруйте, Олександре Миколайовичу, а як же було з принциповими вченими обов'язками, коли ви зайняли місце Лижина на кафедрі?
Панафідін випростався в кріслі, сердито засовав верхньою губою, у нього навіть окуляри запітніли від люті:
— Слухайте, шановний, ви формулюйте свої вислови точніше. На кафедрі я зайняв місце не Лижина, а своє власне, оскільки вчена рада визнала мене достойнішим. Та й життя засвідчило правильність їхнього вибору. Хто Лижин і хто я?
— Це так, — погодився я зразу. — Хто Лижин і хто ви?.. До речі, на початку розмови я обіцяв переказати вам свої напівзнання про Лижина.
— Я бачу, що у вас про нього не напівзнання, у вас надзнання — сто три відсотки інформації.
— На жаль, це не так. Але я знаю, що він теж займається синтезом метапроптизолу.
— Справді? Не може бути, — якось картинно, неприродно здивувався Панафідін, і було видно, що він добре знає, чим займається Лижин. — Як мовиться, боже поможи…
— А вас не цікавить, чого досягнув Лижин?
— Ну, якби лік досягнув чогось серйозного, нам би це було відомо, — стримано сказав І Панафідін. — Та Лижин навряд чи може одержати хоч якісь серйозні результати, адже він перейшов на цілковите кустарництво…
— Ви вважаєте свої дослідження більш успішними?
— Безумовно. Найближчим часом ми змонтуємо установку і проведемо заключний експеримент. Я певен, що нам пощастить синтезувати препарат.
— Це дуже добре, — сказав я, зробив маленьку паузу і закінчив: — З вашою прекрасною науковою базою можна буде дати глибоке теоретичне обгрунтування характеру одержаного Лижиним метапроптизолу.
— Не зрозумів, — тихо сказав Панафідін, і кров відринула від його обличчя.
— По-моєму, я висловлююсь досить ясно. Лижин одержав метапроптизол.
— Ні… Ні. Неймовірно, — пробурмотів Панафідін. — Неймовірно, цього просто не може бути… Але він не подавав заявки на авторське свідоцтво… Комітет по винаходах не затвердить роботу Лижина… Препарат має пройти випробування… Він не міг забезпечити необхідний ступінь чистоти речовини… У нього немає санкції Фармкомітету… Це ще не речовина…