Він розмовляв сам із собою, не помічаючи мене.
— Не обдурюйте себе, професоре, — сказав я. — Лижин одержав метапроптизол без вашої лабораторії. Просто він ішов зовсім іншим шляхом. Ту ж ідею він вирішив простіше й ефективніше…
— Ви некомпетентні судити про такі речі! — раптом зірвався на крик Панафідін. — Що ви взагалі в цьому розумієте!
— Так, у цьому я нічого не розумію. Тому прийшов до вас.
— Повідомити про пріоритет Лижина? — гнівно скинувся Панафідін.
— Звичайно, ні. Ви ж не Комітет по винаходах. А прийшов я до вас для того, щоб нагадати ваші ж слова про відповідальність ученого перед наукою. І перед людьми, яким ця наука служить…
Панафідін уже взяв себе в руки. Він відкинувся в кріслі, дістав з пачки сигарету, неспішно закурив її, кинув на стіл запальничку, а на мене дивився прижмурено, майже весело.
— Дивлюсь я на вас, і мимоволі спадають на пам'ять слова, сказані Раскольниковим Порфирію Петровичу… — Він зробив паузу, і при всьому його спокої, який він начіплював на себе, як спецодяг перед брудною роботою, я бачив: дуже йому хочеться, щоб я спитав: «А що сказав Раскольников?..» — і тоді можна буде навідліг дати мені по пиці грубеньким томиком класика, а з класиками сперечатися зась — ні довести, ні заперечити, ні оскаржити; їхня думка, як постанова пленуму Верховного суду, перегляду не підлягає, і тоді останнє слово за Панафідіним.
Але я сам підрядився брати участь у цьому спектаклі, і вигадувати щось від себе актор не може, хоч би як йому була противною п'єса, в якій він грає. Тому, коли вже так вийшло, що цього разу репліка моя, я і спитав:
— А що сказав Раскольников Порфирію Петровичу?
— Яка ваша посада комічна!..
Я знизав плечима і мовив без будь-якого притиску:
— Але я сподіваюсь, я просто певен, що ви, на щастя, не Раскольников.
— Та й ви мало схожі на Порфирія Петровича.
— От і чудово — значить, ніякої аналогії не вийшло, лишилися ми при своїх.
— Так, але в мене виникло відчуття, що вами рухає просто якийсь патологічний інтерес до мене й до моєї роботи. І заважаєте мені спокійно працювати, і цим своїм міркуванням я маю намір поділитися з вашим керівництвом.
— І чим же це я вам заважаю? — спитав я.
— Ви схожі на шкодливого хлопчиська, який, зручно вмостившись у себе на віконці, пускає в кімнату навпроти сонячні зайчики, намагаючись будь-що влучити в очі людині, яка працює, відволікти її, хоч на секунду осліпити своїм дзеркальцем, чимось збентежити — невичищеними зубами, несвіжою сорочкою, павутиною в кутках неприбраної кімнати, чим завгодно, тільки б виставити якнайгірше в паскудному відбитому промінчику вашої копійчаної істини… Але вам це не вдасться: на моєму рахунку забитих старих лихварок немає.
— Яв цьому не сумніваюсь, інакше б не ходив до вас сюди, а викликав на Петровку, 38.
— А чого ви взагалі сюди ходите? Я вам повинен у чомусь зізнатись? Адже ви з тих симпатичних слідчих, яким хочеш у чому-небудь зізнатися.
— Ні, мені ваших зізнань не треба. Мені потрібна ваша допомога.
— Чого ви хочете? Слухаю вас.
— Тяжко захворів Лижин. І лишати без догляду всі його папери, в яких містяться або велике відкриття, або матеріали до відкриття, неприпустимо…
Я бачив, як весь напружинився, стиснувся, приготувався до стрибка Панафідін, він не дивився мені більше в лице. Розглядаючи пильно тенісну ракетку, яка лежала на підвіконні, так пильно, ніби це не його ракетка, з якою він їздить щодня грати на «Шахтар» чи на «Хімік», а кинутий мною на його підвіконня протез ноги, Панафідін спитав:
— А що сталося з Лижиним?
Дуже мені не хотілося розповідати Панафідіну про хворобу Лижина, і все-таки брехати йому я не міг, і, відкриваючи рота, твердо знав, що вкладаю в руки Панафідіна здоровенну ломаку, якою він або взагалі знесе Лижина, або закриє нею, наче клямкою, дверцята пастки за своєю спиною. І тому незворушно і спокійно сказав йому:
— У нього сильне нервове виснаження.
Панафідін нічого не відповів. Він більше не роздивлявся свою ракетку, а уважно, безсоромно мацав кожну клітинку, зморщечку, складку мого обличчя: я певен, що він побачив кожну не виголену мною вранці волосинку на підборідді, і погляд його означав одне — загрався, сищик!
І в очах його була не радість, не веселощі, не бачив я і зловтіхи, а світилася лише величезна полегкість — очі не могли приховати стримане тренованою волею зітхання визволення від важкого тягаря, який гнітив багато років, відчуття гострої небезпеки, яке ніколи його не полишало, повсякчасної загрози завтрашнім планам, ідеям, перспективам, усьому майбутньому. Затихло, замовкло, відстало за спиною дихання людини, яка наступала на п'яти все життя…