— Амундсен? — невпевнено сказав я.
— Амундсен, — кивнув Хлєбников. — А Північний?
— Не пам'ятаю, — похитав я головою.
— А Північний полюс відкрив Роберт Пірі, і чомусь про це ніхто не пам'ятає. А Пірі ж зробив усе, щоб люди пам'ятали: він першим ступив на полюс. Видатний дослідник, непересічна людина, він дуже дбав про свою славу. З бази супроводжувала його велика експедиція, вкомплектована талановитими вченими. Але Пірі розрахував маршрут так, що з кожної стоянки, лишивши запас харчів, на материк верталася чергова група, просунувши Пірі ще на один крок до жаданого даху світу. І на полюс Пірі прийшов один, тому що негр і ескімос, які супроводжували його, на ті часи й людьми не вважались…
— Ви хочете сказати, що Панафідіну теж подобається відсилати співробітників на материк?
— Ні, я про Пірі казав, а не про Панафідіна…
Я сидів у кутку палати Лижина. Жовте світло нічника, сліпота сірих стін, асфальтово-синій отвір вікна із застиглим на шибці перевернутим відображенням палати, пронизливий запах камфори, нерухомий вир задухи, зім'ята, розтерзана постіль, простирадло з жирним брудним тавром «Лікувальний корпус», яке звісилося на підлогу, молочна до синяви білизна шкіри Лижина, короткозорий прижмур Хлєбникова біля лампи, металевий блиск шприца, жадібна колючість націленої голки, яка вже сплюнула швидкою цівкою зайві ліки і пухирці повітря…
Багнетом ухромляється шприц у мляве, безсиле тіло, в м'яку плоть людську. Перетікають нечутно ліки із скляної трубочки в кров. Вилікуй же, заповітний метапроптизоле, творця свого, принеси зцілення цій всесильній, безпомічній людині, яка пірнула в океан забуття…
Очі Лижина широко розплющені, він дивиться пильно на мене, ніби одному мені на всім світі вирішив довірити велику таємницю, і шепочуть ледь чутно запечені губи:
— Я закликаю у свідки бога-лікаря Асклепія, великих зцілительок Гігією і Панацею, всі найвищі сили світу!
Клянуся, що лікуватиму хворого відповідно до своїх знань і великої влади людського зцілителя!
Клянуся відводити від довіреного мені хворого всіляке зло і шкоду!
Клянуся довіку — нікому й ніколи, незважаючи на благання і стогін, — не давати в руки будь-якої отрути!..
Хлєбников обернувся до мене, тихенько запитав:
— Мабуть, ніколи таких слів чути не доводилось?
Я помотав головою, не відриваючи очей від обличчя Лижина — на ньому було осяяння, на ньому було щастя осягнутої назавжди найважливішої таємниці.
— А слова ці називаються клятвою Гіппократа, — сказав Хлєбников.
… Я піднімаюсь на професорську кафедру, і безліч найсуперечливіших відчуттів підносить мене, роблячи непомітною вагу тіла, і не відходить марення небувалого сну, який триває вічно. Змішалися в душі моїй переляк, радісне хвилювання, горда думка про тягар подоланих перешкод і гостре передчуття біди.
Актова зала переповнена. Праворуч за столом, засланим малиновим покривалом, — отці міста і його иайпочесніші громадяни. Ліворуч — учений синкліт університету. І численні голови студентів та вільних слухачів. Ходять по руках, шарудять, пурхають білими пташками аркуші мого «Вступу», який учора вийшов з друкарні, і зараз його карбовану латину повторюють у залі з обуренням, сміхом, злістю і втіхою. Повзе по залі шум і гомін…
— Він обіцяє вести медицину до нечуваних висот. Він обіцяє зажити для неї нової слави…
— Він не збирався вчити великої мудрості старих лікарів, він викладе свої знання студентам…
— Він відкидає ораторське вміння лікарів і стверджує, що лікареві не треба сидіти над давніми текстами й гарно говорити з кафедри, а слід знати хвороби, їхні причини і вміти їх лікувати…
— Послухайте, що пише цей горлодер: «Не я слідом за Галеном та Авіценною, а вони за мною слідом у храм науки і зцілювання»…
Я піднімаю руку, і гомін у залі затихає. Набираю повні груди повітря і вимовляю голосно по-німецькому початок своєї промови, знаючи, що вперше з кафедри буде сказано не мертвою латиною, а живою мовою людей, які живуть:
— Найшляхетніші, найсправедливіші, найшанованіші, найрозумніші, наймудріші і найласкавіші добродії мої!..
Тиша безмірної німоти заливає залу, всі витріщили очі, і я говорю швидше, щоб устигнути закінчити думку до того, як на мене впаде шквал обурених вигуків.
— Маю намір я тут роз'яснити, чим лікар бути повинен, і роз'яснити це нашою мовою, аби думки мої були всім зрозумілі н доведені до кожного присутнього тут…
Закричали, загомоніли, залементували, засвистіли, завили, загорлали, затупотіли ногами, забарабанили кулаками по столах, закукурікали півнями й зайшлися котячим противним нявканням. Камінням з вулканного жерла, яке розверзлося, злітають над цим гомоном крики: