— Він не знає латини!..
— Він пройдисвіт!..
— Шарлатан!..
— Він і медицину придумав знахарську!..
Я стою на кафедрі, терпляче дожидаючи, поки затихнуть крики, і, тільки-но між двома хвилями криків з'являється пауза, голосно кажу:
— Медицина є не чим іншим, як величезного сумлінною досвідченістю, що засвідчив ще Пліній, сказавши: «Досвід — мати всіх наук».
Знову зарепетували, заверещали, загорлали, та крізь цей собачий базар я вже чітко чую голоси: «Замовкніть, дайте Парацельсу говорити!..» І я чекаю нової паузи і зразу ж включаюсь у неї:
— Дурість, забобони й невігластво — ось демони, які заважають глянути нам на світ відкритими очима, чорними шорами закриваючи нам очі, немов коняці на руднику…
Серед викладачів — боротьба: декотрі пориваються встати й голосно, зі скандалом вийти із зали, проте Наузен і члени магістрату сидять на своїх місцях з непроникними лицями, й решта синкліту стримує нетерплячих від рішучих учинків. Але кричать вони дружно:
— Він сам невіглас!
— Дикий віслюк з Ейнзильдена!
— Нехай забирається до своїх швабів!
— Чаклун! П'яниця!
— Усіх присутніх, хто хоче йти новими шляхами в науці, я кличу за собою…
— Розпусник!
— П'яниця!
— Посол Люцифера!
— Я не вчитиму вас риторики — нехай оратори вправляються в словах, а розповім я вам про всі відомі мені хвороби, про будову людського організму, про сили, що ним керують, про причини розладу цих сил; я читатиму вам дві години на день велику премудрість хімії, яка є сутність усіх перетворень у нашій плоті; я поведу вас до постелі хворого, аби ви взнали досвід розпізнання хвороб і найкоротший шлях лікування їх. Ми підемо з вами за місто, і поясню я вам значення і можливості в нашому прекрасному й доброму мистецтві рослин і мінералів…
— Пройдисвіт!
— Замовчіть! Дайте йому говорити!
— Шахрай!
— Тихо! Тихо! Ми хочемо спухати!
— Він украв диплом лікаря!
— Ви, заздрісники, дайте послухати великого доктора!
— Ми всі увага, Парацельс!
— Знайте, що лікар повинен вдень і вночі думати про свого хворого і щоденно спостерігати його — всі свої думи й помисли він мусить скеровувати на лікування хворого, про якого повинен, мов мати, турбуватись і вболівати серцем…
— Забирайся геть!
— Ми з тобою, Парацельс! Ми — твої учні, докторе Теофраст!
Це кричать студенти, їх більшість, і я відчуваю, що до очей моїх підступають сльози.
І я кажу тихо, та мені здається, чують усі:
— Лікар не може бути старою бабою, лицеміром, мучителем, боягузом чи легковажним брехуном, але повинен бути праведною людиною…
Розділ 17
СУД СОВІСТІ ПОВІСТОК НЕ НАДСИЛАЄ
Ми ще довго розмовляли з Хлєбниковим, потім він поїхав додому, і зразу ж погасло світло майже в усіх вікнах лікувального корпусу, й охопило мене відчуття величезної самотності в цьому безлюдному лікарняному дворі з убогим сквериком, утиканому хирлявими приземкуватими безлистими деревцями. Нікого, нікогісінько тут не було. З-за будинків падав димний відсвіт заграви над вокзалами, яка ніколи не гасла, десь м'яко, вкрадливим баском ревнув електровоз, з вулиці долітало деренчання коліс на розбитій бруківці. А тут було тихо.
Метушливий жовтневий вітер розігнав сірі рядна низьких хмар, і в холодному голубому небі здригалися зорі, прозорі, великі, наче град, який не випав. Пахло смородиновим листям, дощем, йодоформом, свіжими дошками і хлоркою — химерний запах осіннього лікарняного двору.
Я йшов миршавою алейкою, прямуючи до лижинської лабораторії, і безтямно повторював про себе: «Клянусь відвести від довіреного мені хворого всіляке зло і шкоду», — мені подобалося їх звучання, гіпнотизувала співучість цих слів, урочистих і прекрасних, як вірші.
Обігнув збоку цегляну комірчину, в якій містилася лабораторія, і завмер на місці, ніби бабою, якою забивають палі, увігнали мене на аршин у землю.
У вікнах лабораторії горіло світло.
Я припав до віконної рами, намагаючись роздивитись, що відбувається всередині, проте крізь матові шибки побачив лише велику чоловічу постать, яка неспішно перетнула поле зору.
Отже, роздуми, які я приписав Панафідіну, зайняли у нього набагато менше часу, ніж я припускав?
І Хлєбников теж переоцінив його підвищене відчуття небезпеки?