Чи просто недооцінив — як, зрештою, і я сам — розум Панафідіна? Ну справді, навіщо йому було чекати ночі, пробиратися сюди потихеньку, мов злодійчуку, ризикуючи нарватися на засідку, коли він може все зробити звечора?
Я обережно посмикав двері — замкнуто. Стараючись не скрипіти, вставив ключ у шпарину, і тихенько повернув, і сам був здивований безглуздості всіх моїх пересторог: кому вони зараз потрібні, коли він сам замкнув за собою двері?
Штовхнув двері й увійшов до лабораторії, замружився на мить від яскравого світла після темряви.
За письмовим столом у кутку кімнати сидів Ілля Петрович Благолєпов.
У його руці диміла запалена сигарета, дивився він на мене примружившись, і світилось у вузеньких пришторених брижуватими повіками очах запитання: а тобі що тут потрібно?
Я пройшов через усю лабораторію до столу, і по низькій склепінчастій стелі стрибала наввипередки зі мною довга цибата тінь, ніби хотіла заскочити поперед мене й сама запитати — скандально, з викликом, на крику: ви чому висиджуєте вночі в чужих лабораторіях?
Але я сів спокійно на стілець, і тінь упала зі стелі, стиснулася в безформну, вугласту грудку у мене за спиною, завмерла, безшумно простягнувшись на підлозі. Вона знала, що головна зброя людини в засідці — раптовість, і обернута ця зброя була зараз проти мене, тому що я міг чекати тут кого завгодно, крім старого професора із скляним серцем, який відгородився від усіх пристрастей світу на своєму крихітному останньому острівці спокою і тиші.
Видно, вираз розгубленості на моєму обличчі був сильніший переляку, якого Благолєпов зазнав при моїй появі; в усякому разі, він вдав, ніби нічого особливого не відбувається, ніби ми не зустрілися пізно ввечері в чужій лабораторії, до якої має неабиякий інтерес його зять, а заскочив я до нього ввечері на квартиру — не вельми, звичайно, дорогий гість, але й пристойності дотримуватись необхідно, тому він нагнув свою величезну лису гулясту голову й сказав неголосно:
— Вечір добрий…
— Швидше доброї ночі, — сказав я і, не затримуючись на церемоніях, зразу спитав: — Минулого разу ви мені пропонували не вірити очам своїм: ошукані, мовляв, вони і зрадники. Не знаю, як бути зараз: може, це я не вас бачу вночі в лабораторії Лижина? Може, ваше прізвище Панафідін?
— Бог милував, — усміхнувся старий. — Зроду було моє прізвище Благолєпов.
— Ну чудово, значить, не обманюють мене мої очі. Та думаю, що у вашому віці і з вашим серцем ризиковано пускатись у такі пригоди…
— Добрий вчинок здійснити ніколи не пізно, — сказав Благолєпов, затягнувся сигаретою, і на його обличчі не було ні переляку, ні сорому, ні хвилювань, а читалося тільки спрагла втіха запеклого курця, який дорвався нарешті, після тривалого посту, до тютюну, і тепер, мовляв, йому до всього байдуже.
І вже не знаю, чи від утіхи, яку йому давало куриво, чи від незручності ситуації, від старості чи ще від чогось, але обличчя в нього було дивовижне — ніби сліпе, його очі дивилися крізь мене навиліт — у стіну й назад — у себе, мені здавалося, що він нічого тут не помічає й дивиться тільки всередину себе, вишукуючи там якісь незнані мені глибини, і в безодні цій ворушаться поховані багато років тому пристрасті, бажання, проблеми. І взагалі у нього був такий вигляд, ніби він спеціально вибрався сьогодні ввечері приїхати із своєї Опалихи зі своїм хворим серцем і різнорозмірними кроками лише для того, щоб покурити тут у тиші й самотності, постукуючи ритмічно великим і вказівним пальцями по неструганих дошках стільниці, і задумливо подивитися в глибину себе.
І, дивлячись на його нерухомі, справжні старечі очі, які розглядали всередині себе щось, засипане курганами часу, — події, людей і їхні стосунки, я пригадав слова Халецького, що мудрі ходять по світу навпомацки.
Я спитав його:
— Чи не зводите ви, Ілля Петрович, пояснити мені, чим зумовлена ваша присутність тут?
Якийсь час він іще зосереджено постукував пальцями по столу, курив і дивився сліпо вперед, потім, ніби дійшов до нього мій голос, віддалений світами й десятиліттями, він отямився, кивнув головою:
— Так-так, ви ніяк не могли припустити, що зустрінете тут мене. Та коли вдуматись, то нічого тут нема особливого…
Мене це обурило:
— Як це — нічого немає особливого? Лижин хворий, а ви приходите сюди з ключами, які вам дав зять.
Благолєпов похитав головою:
— Це не ті ключі. Я прийшов зі своїми! У мене є свій ключ від дверей.
— Тим більше мені незрозуміло, як можна скористатися хворобою учня, товариша, колеги…