… Усе місто всіяне цими білими аркушами з червоними рамочками й гарними віньєтками. Їх прибили до воріт університету, на дверях медичного факультету, на новій ратуші в Малому місті, біля храму святого Петра і собору святого Мартіна. Латинські вірші оздоблені непристойними малюнками.
Я стою біля воріт собору, читаю паскудні віршики і відчуваю, що справдилися пророчі слова: небо моє зробилося мов залізо, а земля моя стала мов мідь. Чорним кольором забарвився цей ранок, ясний і святковий, і неприємні мені юрби людей, які висипали на недільну прогулянку і мають тепер змогу досхочу з реготом і жартами порозважатись.
— Ходімте, вчителю! — тягне мене за руки Опорінус, що став на короткий строк моєю правою рукою — найнадійнішим помічником, наймудрішим порадником і тямущим учнем.
Та я стою на місці, наче прибитий цвяхами до бруківки, не в змозі піти звідси, від пекучої ганьби привселюдного безчестя, хамської наруги, незаслуженого паплюження і брудної хули.
— Пане Теофраст, не надавайте цьому значення — просто дурна витівка! — лунає за моєю спиною голос.
Я обертаюсь і бачу Наузена з домочадцями — вони теж здійснюють ранкову прогулянку по місту. Вклонившись мовчки, я чекаю, що скаже князь міста.
— Навряд чи варто брати такі дурниці близька до серця, — сказав Наузен. — Ви взяли на себе роль Мартіна Лютера в медицині, а для такої тривалої подорожі потрібні важкі черевики…
І довго стримуване напруження проривається крізь єлей у голосі, напутливий тон, крізь ласкаву поблажливість пана, якому невідомий взагалі тягар дорожніх чобіт, бо ж пружинисті коляски везуть його по життю від самого народження до похоронної процесії.
— Я повинен бути тільки Лютером? — кричу я і з подивом, ніби збоку, чую, що голос мій пронизливий і тонкий, як вереск. — Я Теофраст Парацельс, і я завдам іще роботи вам і йому, недостойному розв'язати ремені на моєму взутті!
Наузен задкує сторопіло, каже поспішно:
— Не гнівайтесь, проявіть терпіння, і ваші безумовні медичні здібності ще знайдуть визнання в нашому місті.
— У стражденних від недугів у вашому місті я вже знайшов визнання, а в мерзенних складачів подібного паскудства я знайду визнання, коли свині лебедями полетять. Я вимагаю у вашої найшляхетнішої, найшанованішої, найрозумнішої милості запровадити слідство про автора огудливих віршів!
— Магістрат розгляне ваше прохання, — сухо промовляє Наузен і йде в бік Малого міста, до ратуші.
А мене охоплює дикий, безумний гнів, і в цій нестямі, коли розум замовк, затих, зник, і серцем володіють лише дикі злі пристрасті, і кров від образи й приниження стає чорною, забігаю я до аудиторії, хапаю з полиці рукописний на пергаменті старий «Канон» Авіценни і мчу на університетський плац.
— Сьогодні свято — Іванів день, а ви палите вогнища із старого мотлоху? — кричу я мов одержимий. — Я влаштую вам прекрасне багаття з мотлоху непотрібної мудрості! Нехай горить сміття віджилих безглуздих знань, вашої дурості, злісної вченості, яка людям нездатна дати й гран добра…
Палахкотять жовтим полум'ям старі аркуші, чорніють у вогні, скручуються, наче від нестерпного болю, і всі довкола мене завмерли у мовчанні, і чути лише сухий тріск догоряючих пергаментів, я бачу лише спотворене обличчя Азрієля, його руки, притиснуті до серця, і моя несамовитість вичерпується, минають біль і гіркота, злість і гнів, і лишається відчуття безмежного сорому й величезної втоми…
Весь день ми пили-гуляли з Опорінусом у якихось тавернах, корчмах і шинках, і, добравшись під ніч додому, я побачив, що Азрієль сидить з мішком біля порога.