— Вас, певне, дивує, що я вирішив здатися вам?
— Чому ж? — ухильно відповів я. — Я такий же офіцер міліції, як і будь-який інший, різниці немає…
— Ні, є. Ви інспектор МУРу, і я хочу розмовляти спочатку саме з вами.
— У перший-ліпший момент готовий до розмови. Ви прийдете сюди чи хочете зустрітися зі мною в місті?
— Не лукавте зі мною, інспекторе. Я вам сказав, що хочу здатися, і для цього нам нічого зустрічатись у місті. Мене бентежить тільки одне, і я хочу вам вірити, я покладаюсь на вашу порядність… — У голосі Рамазанова прозвучали благальні нотки.
— Що вас бентежить?
— Я боюся, що, коли я пред'явлю вашому постовому паспорт, мене затримають, трирічний розшук буде успішно завершено і добровільної явки не відбудеться…
— Слухайте, Рамазанов, коли вже ви самі вирішили прийти, то мали б зрозуміти, що ми такими номерами не займаємось. Це не з нашого репертуару. Я сам зустрічатиму вас біля входу.
— Гаразд, — сказав він, і голос його знову зів'яв, утратив барви, форму, звук, став прозорим. — Я зараз на Пушкінській. За десять хвилин буду біля входу.
Поклав я трубку на важіль, і заціпеніння моє випарувалося геть, бо я зрозумів остаточно, що це вранішнє передчуття біди й небезпеки не було випадковим: за бар'єром нашої двохвилинної розмови з Рамазановим відбувалися якісь дуже важливі й гострі події, коли він надумав після трьох років мандрів подзвонити мені сьогодні о дев'ятій ранку й сказати, що здається. Ні, не лише втома, розчарування і безнадія надихнули його на це рішення: адже в першому гудку телефонного виклику, що прозвучав у тиші мого кабінету, вже лунав для нього брязкіт тюремного замка. Я уявив собі, як він іде зараз Страстним бульваром, безлюдним, залитим осіннім дощем, безлистим, напоєним запахами сирої землі, прілого листя, гіркуватим ароматом чорних голих дерев, які нечутно занурюються в сплячку, переходить вулицю, пронизану швидкими смерчиками бензинових вихлопів, — і яким нестерпно прекрасним, яким казково неповторним повинен здаватися йому цей сірий, тьмяний осінній день в останні хвилини його свободи! Як він повинен проклинати ті накрадені карбованці, кришталь, курорти й дорогі ресторани, коли за них треба зараз розраховуватись цим дощовим, похмурим ранком, який не можна купити, вкрасти чи вихитрити, тому що ім'я цьому осінньому сліпому світлу — останній час волі…
Ніяких симпатій Рамазанов у мене не викликав. І все-таки я подзвонив у бюро перепусток і замовив йому за всією формою перепустку, хоча міг провести його мимо постового, пред'явивши своє посвідчення і сказавши одне-єдине слово — «арештований». Він, що не кажи, подзвонив сам і здався, заробив у моїх очах тим самим для себе цей дрібний, а для нього дуже важливий привілей — увійти на Петровку, 38, не арештантом.
Я зачинив двері кабінету і пішов сходами вниз, і думав я про те, що з кожною миттю ми наближаємось один до одного на два кроки, і з того моменту, як ми зустрінемось, для Рамазанова почнеться відбуття кримінального покарання, яке йому згодом визначить суд. І хоча мені, мабуть, треба було радіти, що ще одного злочинця буде затримано, віддано в руки правосуддя й ізольовано від суспільства, я все-таки радості в собі не відчував, і, можливо, причиною того були чорні оченята двох хлопчиків, котрі сиділи на дивані, під яким стояли дві червоні німецькі пожежні машини.
Ніколи я раніше не бачив Рамазанова, і він мене не знав, та, певне, ми думали один про одного, тому що біля прохідної миттю впізнали— я його, а пін мене, привітались, виписали йому швидко перепустку, на звороті якої було надруковано «час приходу — 9.45», а графа «час відбуття —…» так і лишиться порожньою, бо Умар Рамазанов звідси не вийде, а поїде спеціальною машиною, яка називається «автозак», а в просторіччі — «чорний ворон»; конвоїри виведуть його не через головний під'їзд, а через службовий вихід у дворі, перепустка там йому не знадобиться, а паспорта в нього вже не буде, тому що я муситиму його вкласти в спеціальний конверт, приклеєний до задньої обкладинки теки кримінальної справи.
І від усіх цих думок було мені тоскно, бо зрозуміти мене до кіпця може тільки той, кому це в житті випадало: саджати до в'язниці людей — річ вельми нервова. І позитивних емоцій немає ніяких.
Мовчки піднялися ми сходами, пройшли коридором, я відімкнув двері, пропустив його вперед і сказав:
— Сідайте.
Рамазанов, стягуючи з себе плащ, усміхнувся.