— Дякую. Вважайте, що я вже сиджу. Курити можна?
— Куріть.
У нього був портфель, і, коли він відкрив його, дістаючи пачку сигарет, я краєм ока помітив акуратно складену білизну і ледь замащений згорток, певне, з їжею. Люблячі руки збирали його на цих скорботних проводах. Ех, Рашидо Аббасівно, що ж раніше твої люблячі руки не подерли на клапті крадені гроші, чому не втримали чоловіка поруч з чорноокими хлопчиками? Га? Пізно про це зараз говорити…
Рамазанов закурив, відкашлявся, ніби збирався продекламувати мені вірші чи що-небудь заспівати, і старався він щосили триматися гідно, не втратити обличчя і зустріти важку хвилину по-чоловічому. Проте заговорити він не встиг, тому що пролунав стукіт і в двері зазирнув Поздняков.
— Дозвольте бути присутнім?
— Так, заходьте, здрастуйте.
— Здравія бажаю. — Поздняков обійшов Рамазанова, який сидів збоку від столу, подав мені негнучку, тверду, мов дубова кора, долоню, пригладив гребінцем білясту чуприну й статечно сів на стілець, склавши руки на колінах. Я глянув на годинник: за хвилину десята.
— Отже, Умаре ІІІарафоипчу, я вас слухаю.
Поздняков моргнув білими віями, але наступної миті на його видовженому обличчі вже й сліду здивування не було, ніби він увечері домовився з Рамазаиовим зустрітися тут на початку робочого дня і він-бо прийшов вчасно, а гість трошечки поквапився, отож довелося йому поки що задовольнятися моїм товариством. А тепер Поздняков прийшов, стрілка на годиннику десятку перескочила, і, либонь, час до діла.
— Про мою злочинну діяльність ви напевно добре поінформовані? — запитав-сказав Рамазанов.
Зараз я уважно роздивився його обличчя — велике, із сильними рисами, очі чорні з фіолетовим полиском, лоб із залисинами випирає вперед. У нього була смаглява коричнева шкіра, посиніла на щоках від густої щетини.
— Прийшов я до вас із багатьох причин. В основному тому, що остаточно зрозумів безвихідь тупика, в якому опинився. Але це — від розуму, а серце весь час боялось, і я все намагався відтягти сьогоднішній ранок. І привела мене до вас гостра ненависть, бажання помститися гадам, могильній черві, мародерам, трупоїдам-гієнам, у яких немає ні совісті, ні закону, ні честі, які в сироти ладні вирвати шматок з горла, вдову пограбувати…
Він уже не відкашлювався і не декламував, у голосі його дзвеніли сльози й палюча ненависть — він більше не контролював себе й не боявся втратити обличчя. Рамазанов тряс піднятими кулаками, і пористе смагляве обличчя його було синювато-блідим.
— Заспокойтеся, Умаре Шарафовичу, — сказав я. — Давайте по порядку?
— Давайте, — стомлено сказав він і зів'яв якось. — За свої вчинки я готовий нести повну відповідальність і шкодую лише, що вкрав із свого життя ще три роки, коли переховувався від вас у безглуздій надії, що мені пощастить якось викрутитись. Хоча це ж дурниця була з самого початку: що я, шпигун, чи що, — жити роками на нелегальному становищі?
Я мовчав, не бажаючи збивати його, відволікати запитаннями. Рамазанов задумливо сказав:
— Яке це було життя, можете собі уявити, якщо я за три роки схуд на вісімнадцять кілограмів. А я ж не відмовляв собі у їжі, не бігав, не метушився, лежав цілими днями на дивані й читав. Від самих думок про дружину, про дітей, про себе, мені здавалося, я збожеволію.
— Де ж це ви три роки відсиджувалися? — запитав раптом Поздняков, і я зрозумів, що його дивує нехлюйство і недбалість дільничного, який допустив проживання протягом трьох років на своїй дільниці злочинця, якого розшукувало слідство.
Рамазанов повернувся до нього, подивився оцінююче, повільно промовив:
— Спершу жив у Касимові у друга. А потім у Кратові. На дачі в дружини мого брата.
— І за такий термін до вас жодного разу дільничний не приходив? — запитав Поздняков.
— Приходив. Але дача велика, я на другому поверсі відсиджувався. Без гострої нагальної потреби з дому не виходив, і то — завжди в темряві, жив тихо, уваги не привертав…
— Однако непорядок, — похитав своєю довгою головою Поздняков. — Дільничний повинен бути на своїй дільниці не тільки завидна, він, як кіт, уночі мусить усе наскрізь бачити…
Я в їхню розмову не втручався, тому що почав здогадуватись, що привело до нас Рамазанова. А він відмахнувся від в'їдливого Позднякова:
— Та що про це зараз говорити! Я до вас прийшов тому, що мене без дільничного розшукали бандити. Це вони, сволоцюги, зробили у мене в домі обшук, а потім мене на дачі знайшли…
— Коли? — подались ми до нього одночасно з Поздняковим.
— Учора ввечері. От вони й не полінувалися піднятися на другий поверх… — Рамазанов сидів, закривши обличчя руками, розгойдуючись усім корпусом, наче на молитві. Не відриваючи долонь від очей, він сказав глухо: — Це шакали, кримінальні злочинці. Вони зажадали п'ять тисяч, а інакше погрожували видати мене міліції. Бандити, вони хотіли одержати з мене ще одну платню. Вони тільки не знали, що я вже й так заляканий до смерті, далі залякати мене неможливо. Вони не знали, що коли дітей не бачиш і дружина скрадається до тебе ночами, немов злодійка, то від цього страх жере тебе пудами, і хай вона пропаде, така воля, якщо вона в тисячу разів гірша й страшніша будь-якої тюрми.