— І що ви їм відповіли? — запитав я.
— Що я відповів? — підняв на мене осліплі від люті очі Рамазанов. — Я відповів їм, що гроші віддам сьогодні — у мене ж не може бути під рукою п'яти тисяч. І твердо вирішив іти до вас, та не з порожніми руками, а притягти за комір цих клятих мародерів, аби вони принаймні сиділи зі мною в сусідній камері, і мені тоді тюрма не здасться такою гіркою!..
— Де ви домовились передати їм гроші? — запитав н.
— У кафе «Конвалія», біли Кіровських воріт.
— О котрій?
— О дванадцятій. Я дзвонив вам, тому що знаю — ви їх ловите. Давайте поїдемо в кафе, візьміть їх, цих скажених псів, і я піду до в'язниці з легким серцем…
Поздняков сердито засовався на стільці, я озирнувся на нього, і мені здалося, що на обличчі в нього майнуло співчуття до Рамазанова. Я з гіркотою подумав, що Рамазанов, либонь, перестарався: якби він вірив у нас більше й розповів би мені це по телефону, то ми майже напевне б їх узяли. Чи прийдуть вони тепер у кафе «Конвалія», хтозна: судячи з їхніх замашок, вони цілком могли простежити, куди поїхав з дачі Рамазанов і як я зустрів його біля входу на Петровку, 38. Але говорити це зараз Рамазанову було безглуздо.
— І ось це візьміть, — сказав він, подаючи мені записну книжку.
— Що це?
— Ця книжка була в плащі, — кивнув він на свій дощовик на вішалці. — Це їхній плащ, одного з них. Він так осатанів від передчуття близької мародерської здобичі, і погода на вулиці була тепла, а може, і плащ у нього крадений, і він не звик іще до нього, що, йдучи, вони забули його в мене на гвіздку. У кишені була книжка.
На літері А у записнику розгінника був записаний службовий телефон Лижина…
Опергрупа, яка виїхала з Рамазаиовим у кафе «Конвалія», провела там дві з половиною години. Весь цей час Рамазанов сидів за столиком з відчуженим обличчям, пив боржом і каву й курив безперервно, припалюючи сигарети одна від одної.
Проте ніхто не підійшов до нього — розгінники, очевидно, простежили його. В середині дня Рамазанова привезли знову до мене в кабінет, і від невдачі всі були роздратовані й стомлені.
— Щоб убити змію, коран дозволяє мусульманинові навіть перервати молитву… — сказав Умар Рамазанов глухо, і в його примружених, трохи зизуватих очах клубочилася така ненависть, що мені стало трошечки не по собі. — Я не збираюся лукавити, натякати, що здався через муки совісті. Хоча й шкодую про те, що так завівся тоді, зупинитися не міг. Усе здавалося: ось заокруглю свій «пакет» до десятки — перестану. Потім — до четвертака… Не встиг.
Говорив Рамазанов швидко, і, коли хвилювався, в його мові прохоплювалася зрідка часточка «та», за якою вгадувалося казанське походження. Я не перебивав, бачачи, що йому треба виговоритись.
— З вашим братом міліцією у нас стосунки виникли, так би мовити, законні, — вів далі Рамазанов. — Ваше-то діло — ловити, наше — ховатися. Але ці ш-шакали… ух, шакали. Лежачого б'ють, на горі наживаються, у діток малих шматок з рота-та забрати, видерти хочуть… Ш-шакали! Гаразд, — рішуче перервав він сам себе, — хотів з ними розквитатись, не своїми руками-та, хай вашими. — І востаннє скрушно зітхнув, наче схлипнув. — Макітра моя дурна, задрочена не доварила, що коли в Кратово до мене ці шакали прошвендяли, то вже тут-та догадаються приглянути, куди я попрямую. А я на Петровку пішов! Гаразд, чим можу бути вам корисний?
Я про всяк випадок уточнив;
— Отже, нікого з шантажистів ви не знаєте?
Рамазанов розвів руками:
— Уперше в житті побачив. Та й навряд чи хто із знайомих-та до мене б поткнувся… — Він сказав це без будь-якого притиску, але, дивлячись на його вузьке, гостре, дуже контрастне обличчя, владні жовна на вилицях, шалені відблиски в очах, я подумав, що досвідчені люди постереглися б, мабуть, так уже безцеремонно залякувати його.
— Тоді давайте станемо на їхнє місце, — сказав я, і Рамазанов здивовано подивився на мене. Я пояснив: — Давайте прикинемо розклад у цій справі. Тоді ми зможемо влаштувати вам зустріч. Наступного разу.