А вранці, коли слуга приніс йому в спальню умивання і пошту, Йоганн Фробен не дихав, давно захолов, і болісна гримаса — слід останнього жахливого болю — спотворила його тонке і розумне обличчя.
Місто тужило за своїм достойним сином — жалоби дотримувались і ті, кому при житті він був ненависним. Важкими мідними гирями надали з неба на притихлих людей удари похоронного дзвону, і гіркота моя була нестерпною, бо ж світлий смуток за другом, який пішов навіки, був опоганений ворогами: чумними щурами побігли містом чутки, нібито я отруїв чаклунським зіллям покровителя і захисника свого.
І студентів багато не прийшло на заняття. І від лікарських послуг у багатьох пристойних домах мені було відмовлено. І від Азрієля перестали приходити звістки; останнього листа надіслав він із Женеви, де оселився для проповіді моєї медицини.
Порожньо, холодно, тоскно стало в домі. Якби не участь і підтримка вірного учня і друга Опорінуса, життя моє стало б зовсім неможливе. Він і запропонував сходити з поклоном до мудреця з Роттердама — достославного Еразма Всевідаючого.
— Немає в нашому місті людини, до розуму й судження якого так прислухалися б. Якщо він захоче привселюдно заступитися за честь вашу, вчителю, то багато хто повірить йому…
Еразм прийняв мене в своїй великій темній вітальні, освітленій червоним полум'ям дубових плах, які горіли в каміні. Сидів він у глибокому кріслі, загорнутий у грубий вовняний плед, — маленький, всохлий, блідий, у шовковій шапочці, потирав викривлені подагрою пальці об котячу шкурку — надійний засіб від ломоти в суглобах. На маленькому пюпітрі розкладено було перед ним пописані аркуші, які він, побачивши мене, проклав плетеною закладкою і відсунув убік. Усміхнувся мені тепло, привітально махнув кволою рукою:
— Того, хто завітав до мене, та не вижену геть…
І від святих слів писання, вимовлених його тоненьким насмішкуватим голосом, гостро кольнуло в серце, бо згадав я мимоволі, як кілька років тому прийшов у цю оселю гнаний, переслідуваний, мов зацькована дичина, вмираючий від сухот поет і рицар Ульріх фон Гуттен і просив у мудреця притулку від переслідувачів, і Еразм відмовив йому, пояснивши, що в домі завжди сиро й холодно і хвороба вмираючого може тут загостритись.
— Здрастуй, великий пане Еразм, в усіх галузях найученіший і найлюб'язніший! Коли довелося мені зцілити: тебе від недуги ниркової, надіслав ти мені листа, де обіцяв нагородою за моє мистецтво серце своє і пам'ять вдячну. І вдаюсь я зараз до милості й розуму твого, до поради й допомоги, бо життя моє нестерпне стало.
Киває маленькою сухою головою Еразм, каже тоненько:
— Я зміцню тебе, я допоможу тобі і підтримаю десницею правди моєї. — І, можливо, тому, що говорить цей насмішкуватий Момус, син ночі, словами біблійними, здається мені, ніби він посміюється над моїми бідами. — Ти хочеш поскаржитися на ворожість лікарської братії, на підступи ворогів, невігластво й злобність обивателів?
— Так.
— А я й так знаю: серед лікарів хто бездарніший, нахабніший, самовпевненіший інших — тому й ціна вища, не лише в очах обивателів, але навіть і у вінчаних царів.
— Чого ж так робиться? І як змінити цю безглуздість?
— Ніяк її змінити не можна, бо сама медицина в тому вигляді, в якому багато твоїх колег нею тепер займаються, ті с що інше як мистецтво морочити людей.
— Що ж мені робити?
Еразм прикриває тоненькі, прозорі плівочки повік — старий птах дрімає. Але він не спить. Помовчавши, радить:
— Тобі треба стати тихішим, менше відрізнятися від решти, менше сваритись, менше сперечатися, стати більше схожим на інших лікарів, і вони примиряться з твоїм існуванням.
— Навіть якби я міг прийняти вашу пораду, мені б це не допомогло: вони все одно проти мене завжди будуть разом.
— Це ти говориш неправильно, — хитає головою Еразм. — Згуртувавшись, коти могли б вигнати з міста собак, але кицьки не вміють дружити. Тобі ж потрібно виграти час, бо твоя біда в тому, що ти дуже рано народився. Нинішній вік для тебе заїжджий двір, твій дім — у віці наступному…
— Але господь не дав мені віку!
— Тоді вгамуй свою гординю, підкори її розуму, бо я вважаю тебе людиною великою, і діло твоє велике, і заради нього можна багато чим поступитися.
— Я думаю, що й великій людині заради великого діла неможливо здійснити ниций учинок. А смирення моє лицемірне стало б ницістю.