Довго ми сиділи мовчки, поки я не спитав Хлєбникова:
— А як сьогодні стан Лижина?
Він подивився на мене відчуженим поглядом, наче пригадуючи, хто я такий і як опинився в його службовому кабінеті, звідки знаю Лижина і чому цікавлюсь його хворобою. І ця мить переходу від роздумів до реальності, як глухий сплеск від каменя, кинутого в криницю, підтвердила мені глибину його стурбованості за долю друга, за долю відкриття й долі людей, яким це відкриття може принести світло зцілення.
— Лижина? — перепитав він, ніби я сказав невиразно чи сидів далеко від нього, він погано розчув моє запитання і зараз по ходу намагається збагнути, як правильно відповісти мені, не пошившись самому в дурні й не обдурюючи мене.
У тиші мені чувся свист гальм, вереск гуми, яка горить на асфальті — він щосили намагався загальмувати, затримати розгін своїх гнітючих роздумів.
— Найближчими» днями я чекаю перелому, — сказав він нарешті. Помовчавши, сухо хруснув пальцями і тихо додав: — Я дуже сподіваюсь… Я так сподіваюсь!..
І я не став його ні про що запитувати. Говорив про опечатування лабораторії, ще про якісь дрібниці, але він мене не слухав, а лише кивав весь час і повторював:
— Так-так, звичайно…
Коли я прощався, Хлєбников провів мене до дверей, потиснув руку й сказав довірчо, як повідомляють про секрет, що його по змозі не треба розносити:
— У людському мозку — чотирнадцять мільярдів нейронів. Що? Чималенько…
Поплескав мене товариськи по плечу, ніби підбадьорював, і відвернувся, і мені здалося, що він плаче…
Йдучи до лабораторії, я обрав кружний шлях по доріжці, яка петляла в хирлявому парку, вибігала до паркана і перетинала господарчий двір: мені треба було зосередитись, ще раз постаратися зрозуміти, чому, яким чином, навіщо опинився телефон Лижина в записній книжці злочинця. Який викрут життя, що за незрозуміла химера долі могли зв'язати таких різних, геть чужих людей?
І хоч скільки прикидав я подумки варіантів, дедалі більше впевнювався, що знайти логічне пояснення такому незбагненному переплетінню мені не пощастить: очевидно, розв'язання цієї задачі, як у «вірменській» загадці, має будуватись на парадоксі, якійсь життєвій нісенітниці, що покидала в казанок буття випадкових людей і заварила на їхніх взаємовідносинах таку круту кашу, що нам і по цей день було не впоратись із нею.
За огорожею краєвид був майже сільський — старенькі, перехняблені будиночки, оточені садочками, зі шпаківнями на дахах, ветхими сарайчиками на задвірках. Вигляд у них був жалюгідний, занедбаний — мешканців уже переселили, і над їхніми сизими дахами загрозливо піднялася кранова стріла з металевим ядром, яке завтра-післязавтра має рознести ці халупи вщент. А зараз тут працювала кіногрупа. Поодинокі цікаві стояли за оточенням, всередині якого метушилися спритні хлопці в замшевих курточках, роздратовано кричав у мегафон чоловік у полотняній кепці з довгим дашком, акторові — здоровилі шоферського вигляду — гример, звівшись навшпиньки, підфарбовувала губи й пудрила пухівкою щоки, потім над усією цією метушнею злетів крик: «Мотор!» — засяяли блакитним приголомшливим світлом юпітери, оператор завмер біля камери, наче кулеметник в окопі, актор став ломитися в двері занедбаного дому, знову закричали: «Стоп! Стоп!» — погаснув арктичний сполох юпітерів, усі знову забігали по майданчику, а я відлий нарешті від огорожі й пішов у лабораторію, де мене давно вже чекав Поздняков.
Я йшов і згадував, як, бувши вже дорослою людиною, твердо вірив у те, що фільм знімають по черзі — як читають книгу, як записано в сценарії: спершу знімають початок фільму, потім — середину, а в кінці — фінал. І дуже здивувався, дізнавшись, що в кіно першим кадром можуть знімати кінець картини, потім — початок, затим — середину, і, лише коли знято все, режисер починає склеювати події в хронологічній, смисловій послідовності, яка й повинна на довгій смужці целулоїду зобразити стрічку життя.
І подумав я про те, що розслідування складних, заплутаних справ теж сильно нагадує зйомки кінофільму — я знімаю життя з різних кінців, і потрапляють до мене ненумеровані шматки плівки з подіями, які не мають ніяких логічних передумов, ніяк не пов'язані з плином життя, не обумовлені попередніми словами чи вчинками моїх героїв. У мене ж немає в руках сценарію, за яким вони мають чинити так, а не інакше, і неодмінно у визначеному їм порядку й послідовності.