Довго ми пригадували, і якщо навіть припустити, що десь вона дала маху й на день помилилась, то все одно виходило, що всі розгони були вчинені через два-три дні після того, як дзвонив притихлий, змарнілий зараз телефонний апарат на захаращеному робочому столі і чийсь незнайомий чоловічий голос повідомляв, що приїхав Микола. І привіз людям горе.
Годинник показував пів на восьму. Я встав і сказав Позднякову:
— Андрію Пилиповичу, ви зараз поїдете на Петровку з Александровою. Я подзвоню черговому і скажу, щоб усі її свідчення були оформлені протоколом. Сам я поїду по цього таргана — Чебакова і привезу його теж в управління. Влаштуємо бідним закоханим очну ставку.
— А може, я з вами? Га?
Поздняков дивився на мене, як дитина, майже з благанням, і я розумів, як йому хочеться зараз поїхати зі мною і витягти за вухо цього мерзотника, якому Поздняков тільки й шкоди завдав у житті, що соромив його за нечоловіче заняття — голим позувати, і набридав своїми раціями про шкоду нехлюйства і недисциплінованості, і, не шкодуючи натруджених ніг, ходив і ходив до нього, сподіваючись застерегти від найгіршого, і справою хотів примусити займатись, а той за це вирішив убити його — коли отрутою не вийде, то прибити ганьбою, судом товаришів, громадською зневагою, на яку Чебакову начхати було, а капітана аж до землі пригнуло.
І все-таки взяти його я не міг: при всій дисциплінованості Поздняков, побачивши свого ворога смертного, міг таку штуку утнути, що потім сто років не розплювалися б. І я твердо сказав:
— Ні, Андрію Пилиповичу. Ніяк не виходить — часу немає у нас. Ви на Петровці не затримуйтесь, а їдьте зразу до Липкіних — за нашими розрахунками наступний розгін у них мають прокотити. Якщо злочинець дзвонив учора, значить, вони там з'являться завтра-післязавтра. Ви поговоріть з людьми, підготуйте їх, прикиньте умови й можливості для засідки. Звідти подзвоніть мені, і домовимося, що робити. Можливо, сьогодні з ночі треба буде висилати до них наряд.
— Слухаюсь, — сказав Поздняков, і в його непроникній сержантській незворушності мені помітні були прикрість, біль і гіркота.
Він повернувся до Александрової і сказав неголосно, проте сухо й дуже твердо:
— Надягайте пальто, громадяночко. Поїдемо на Петровку…
… За зцілення своє канонік собору святого Мартіна шляхетний Корнеліус фон Ліхтенфельс зобов'язався сплатити мені сто гульденів. Вдивляючись у його мишачий злий писок з круглими маленькими западинами очниць, я насилу впізнав родича Зигмонта Хюттера, який примчав на розподіл майна у замок великого алхіміка. Час ніби тер його ці роки між долонями — такий він весь був старий, м'ятий, корчений, пожований. Тільки злоби в ньому анітрохи не поменшало.
Уже приречений лікарями до смерті, майже відспіваний, двічі маслосвячений, він із жахом прикликав мене й тепер; пожвавившись після терріаку, порожевівши від потрійної дози лавандових пігулок, відчувши приплив сил від суміші хлібного спирту, соку алое і гречаного меду, напівлежав на високих подушках і говорив сам із собою:
— Безчесні пройдисвіти, гидкі хапуги, безбожники, які забули страждання сина господнього, ви вже розділили, мабуть, мою парафію, розрахували, кому що дістанеться! А дзуськи! Рано втішилися, мерзотники! Явлюся з божою поміччю в храм — усіх вас закличу до відповіді! І нечестивих хабарників покараю — вкушу, як віслюк!
Я засміявся і сказав:
— Мабуть, як собака, ваше преосвященство?
Фон-Ліхтенфельс махнув на мене рукою:
— Як осел! Собака, кусаючи, не ламає кістку! — Він далі бурмотів собі під ніс: — Постривайте, нечестивці, за всі ваші гріхи мерзенні настане час кари — спалахне вогонь яскравіше за сонце, і зникнете всі в пекельному сірчаному полум'ї…