Мені чулося в словах Лижина відверте здивування: справді, як дивно вийшло, що він тоді не вмер! І дошкульно кольнуло, що в голосі Лижина разом із здивуванням не було ані краплі радісної панафідінської впевненості: як добре, що я живу! Як добре це для мене, для всіх вас, люди, що я живу на землі!
Я спитав:
— Ви чули про препарат під назвою метапроптизол?
Лижин сіпнувся так, наче я вистрелив над його вухом з пістолета:
— Так! А що таке?
Я помітив реакцію Лижина і зрозумів, що хто-хто, а він багато мас знати про загадковий препарат. Лижин стискав однією долонею другу так, що побілілі кісточки виступили немов рубчасті хрящі на осетровому хребті. І не дивився він більше на мене крізь димні хвилі зеленуватого світла, а погляд його був знову прикутий до тьмяного кутка, де виразно було видно на старому полотні яструбине око сивого лобатого чоловіка. І я зірвав темп. Помовчав і спитав байдужим тоном:
— Чий це портрет?
— Це Філіпп Ауреол Теофраст Парацельс. Великий лікар, хімік, мислитель. І мученик. Він реформував тисячолітні уявлення про медицину…
Ми помовчали, проте я розрахував правильно: тоненька плівка лижинської незворушності прорвалася під натиском пристрастей, які в ньому вирували. Перша цівочка — одне запитання:
— Чому ви запитали мене про метапроптизол?
— Тому, що мене цікавить, чи міг його одержати в себе в лабораторії Панафідін.
— Ні! — крикнув Лижин. — Ні!
— Чого ви так думаєте? — швидко нахилився я до нього.
— Тому, що метапроптизол одержав я! Я! Я! І можу це довести. Цей препарат синтезовано мною! І ні в кого, крім мене, його немає! І бути не може!
Ми вийшли на сходи. Туго клацнув замок на дверях, дрібно цокотіла, твердою луною перекочувалася наша хода по кам'яних сходинках у порожній застояній тиші темного під'їзду, прогриміли каблуки по асфальту глибокої криниці двору. На лавочці вже не видно було юнаків з гітарою, погасло світло майже в усіх вікнах. Мокрий вітер зі свистом гасав у провулку, ліхтарі кидали на бруківку ясні райдужні плями. З-за рогу виринуло таксі.
Лижин сказав водієві:
— На Преображенку, — дістав зім'яту червону пачку «Прими», ламаючи сірники, закурив, потім з'їжився в кутку машини й затих.
З сичанням і шелестом мчав автомобіль сонним містом, миготіли за вікном вогні, хижо спалахували, міняючи миттєво колір, світлофори на перехрестях, назустріч їхали з важким гудінням машини-поливалки, несучи перед собою вуса сірої спіненої події.. Лижин висунув голову з коміра — немов з нори виповз, сказав приглушено:
— Нас нівечить занедбаність і заклопотаність. Яка безглуздість! — І знову затих у кутку. Мені було незрозуміло, спить він чи ні. І навіть сигарета «Прима» більше не диміла, і не було чути її сухого потріскування під час затяжок.
Про що думає зараз Лижин? Чому так хвилюють його думки про страх? Можливо, це подоланий кошмар боротьби зі своїм другим «я» — кволим, безпомічним? Не міг же його так розхвилювати величезний страх Панафідіна? Чи міг? Адже й страхи і тривоги у таких різних людей мають бути теж зовсім різні? Чи всі люди — найрізноманітніші — бояться одного й того ж? А чого саме бояться люди на всьому білому світі? У чому гніздиться і як потрапляє в них цей мікроб?
Біль. Першим нас лякає, мабуть, усе-таки біль. З цього сімені, яке безнадійно давно зникло у глибокій ямі дитячих літ, виростають липкі мацаки.
Немов у плаценті, визріває це сім'я — у темряві, самотності й невизначеності. І поступово, спроквола наливається запеклою силою, несамовитою злістю. Не подолане вчасно, воно зростає разом з людиною з голубої країни дитинства і від передчуття глибини річки примушує стискатися серце, розширює зіниці від шалених сполохів пожежі, судомою зводить ноги на порозі парашутної вишки.