— … польоти й падіння у сні — прикмета ущербності бажань і пригнічення внутрішніх поривів…
І тоді земля рвонулася стрімко назустріч, і зашарудів, зашумів, загуркотів раніше німий сніг — сміттєвоз уже потягнув лебідкою з помийки квадратні сірі баки.
Та у липкому сонному запамороченні, лякаючому безладді барвистих відчуттів сну й невиразного розчарування дійсності я ще намагався збагнути: хто ж цей старий і де довелося чути ці слова?
І не міг. Хоча знав, відчував, пам'ятав — зовсім недавно я бачив його.
Хотілося накритися ковдрою, заснути й знову побачити примарний обрій, відчути легкість польоту, зустріти старого — і все згадати. Проте будильник над головою вибухнув, як граната, і я прокинувся остаточно.
І пригадав старого. На старому полотні, в потрісканій рамі, затінене, погано розрізнювано обличчя. А звуть його Філіпп Ауреол Теофраст Парацельс.
Кукурудзяний корж сонця висів просто над вікном, і вся кімната була залита м'яким жовтим світлом, яке по кутках густішало до голубіні, розшаровувалося димними смугами, сповненими нерухомого блиску застиглих у повітрі пилинок.
Ще лежачи в постелі, я оглянув свою кімнату, безсоромно просвітлювану наскрізь вранішнім вересневим сонцем, і з великим невдоволенням виявив, що багато в чому вона схожа на кімнату Позднякова. У моєму житлі не було, та й не могло бути папської вишуканості панафідінського дому і одухотвореного хаосу кімнати Лижина, не було теплого затишку квартири Рамазанової, схожої на тісне, м'яке, добре насиджене крісло. Навіть плюшеві портьєри і серветки на полірованому столику в Пачкаліної і то видалися мені зараз цілком на місці. Проте нічого схожого у мене не було, а панували тут, як у бідолахи Позднякова, казармена чистота й безглуздий, нікому не потрібний порядок. І від цього несподіваного відчуття схожості нашого невлаштованого побуту став мені Поздняков і симпатичнішим, і ближчим.
От хіба що не п'є вранці міцну каву Поздняков, а цідить, напевне, свою гарячу незабарвлену водичку, розбиваючи при цьому довгими жовтими зубами грудочки цукру на акуратні половинки і чвертки, і думає зараз неспішно й тужливо про то, що брак дисципліни і нехлюйство, які йому були завжди такі відразливі в людях і на боротьбу з якими він поклав стільки років, несподівано зіграли з ним лихий жарт, заманувши в пастку на стадіоні й намовивши випити пляшку пива з рук невідомого, цілком симпатичного чоловіка, напевне не шалапута — хто-хто, а він подбав про квитки на матч задовго наперед, — і ось тепер треба сидіти самому в порожній, зовсім чужій квартирі, чисто і байдуже витертій і вимитій, і немає, здається, на всьому білому світі людини, яка грудьми стане на його захист і доведе, що Поздняков чесна людина, не п'яниця і все, що сталося з ним, — жахливе нещастя, за яке він уже досить натерпівся, і не можна ж безневинній людині нести все життя нищівний тягар чужої провини і незмивної ганьби…
Я допив каву й висунув шухляду письмового столу — у старому, потертому гаманці, де я тримаю свої гроші, лишилася всього одна десятка, новенька, червоно-хрустка, дуже гарна, та, на жаль, зовсім одна. А до зарплатні лишалося ще чотири дні, і я пошкодував, що час тільки теоретично можна вважати грошима. Глянув на годинник і побачив, що і з часом у мене теж не дуже вільно.
На вулиці було прекрасно, година пік уже минула, і я їхав у напівпорожньому тролейбусі. Басовито гурчали під ногами двигуни, на вільних перегонах тролейбус із завиванням розганявся, і тоді в машині гостріше пахло розігрітою гумою і курявою. Дерева на бульварах застигли нерухомі, і якісь люди на доріжках збирали граблями величезні кучугури жовтувато-коричневого листя. Добре було б у такій лінивій дрімоті проїхатись у тихому, безлюдному тролейбусі по всьому Бульварному кільцю, доїхати до Новодівичого, спуститися до річки й посидіти біля холодної сірої води. Але водій скрипнув деренчливим репродуктором. «Наступна зупинка — «Петровські ворота», — ляснули перед носом половинки дверей, і я попрямував неспішно в управління.
День у мене почався цілком по-канцелярському — мені треба було написати масу всіляких папірців. Благословившись, я почав із запиту до Мосміськсуду, цікавлячись, по якій справі проходив Рамазанов, хто були його співучасники і яка їхня доля.
Потім написав напір в Управління виправно-трудових установ з проханням повідомити мене, де відбуває М. С. Обоїмов призначене йому покарання, відстукав на машинці кілька листів у міністерство і в прокуратуру й закінчив тим, що склав постанову про проведення судово-хімічної експертизи. Дістав із сейфа колбочку Лижина з метапроптизолом і подався на шостий поверх, в НТО до Халецького. Старий мені зрадів: