— Сюди стороннім вхід заборонено, — сказала вона сердито. — Ви що, читати не вмієте?
— Тільки по складах, — усміхнувся я, — Крім того, я спитав дозволу.
— У кого це ви питали? — Вона все ще була розгнівана й невдоволена, і впоперек лоба до перенісся в неї йшов темний рубчик кіптяви, схожий на пасемко її чорно-смоляного волосся, і в очах стояли сльози від ядучого жовто-сірого диму — молода, дуже зграбна дівиця того самого спокусливого типу, який поціновувачі із заздрістю і задоволенням називають «цукровою кісточкою». За якимсь дивним, незбагненним зв'язком я згадав слова Пачкаліної і подумав, що ось у цієї дівиці якраз достеменна «яскрава, показна зовнішність».
І яскрава, показна зовнішність її була мені явно знайомою.
— Моні дозволив прийти сюди Володимир Костянтинович.
— А! Коли це було?
— Позавчора. А що?
— Лижин захворів.
— Що з ним сталося?
— А ви з якого, власне, питання до нього?
— У мене до нього багато різних питань. Він удома зараз? — спитав я, сердячись на свою дурість: треба було подзвонити, перш ніж пхатись на Преображенку, адже до його дому від управління — п'ять хвилин.
— Ні, — сказала дівчина, і в передчутті біди у мене боляче ворухнулося серце, тому що в очах у неї все стояли прозорі озера сліз, хоча ядучий дим давно вивітрився з лабораторії. — Він тут лежить…
— Тобто як це — тут? — перепитав я.
— У лікарняному корпусі…
Я все ще був неспроможний охопити й зрозуміти жах того, що відбувалося.
У їхньому лікарняному корпусі лікують від божевілля. Психічних захворювань… Від епілепсії, шизофренії, нервових розладів. Від переляку.
Ех, Лижин, Лижин! Сумний мрійник, перевізник на чарівному човні! Що ж сталося з тобою? Стомився? Чи до тебе прийшов страх, який був більший за твою незвичайну мрію! І сильніший за твою дивовижну любов? Запаморочилася голова, і ти впав зі свого човна в німу, драглисту річку безумства? Чи тебе зіштовхнули з борту? Чи не допомогли втриматись?
І може, це я останнім бачив Лижина, коли він іще бовтався на поверхні, судомно простягаючи руки до світу реальності, який тікав від нього? А я ставив йому протокольні запитання, і кожне з цих запитань вдаряло його, наче веслом з відпливаючого човна, по руках, по голові, і він захлинався гіркою водою маячні.
Але ж я не бажав йому зла — мені була потрібна тільки правда, і він сам був зацікавлений у цій правді. Перед ким я зараз виправдовуюсь? Перед Лижиним? Чи перед собою? Чи перед усіма тими невідомими мені людьми, яким Лижин віз на своєму човні чудодійні ліки, а сам тепер тоне у чорному вирі біди?..
Тиждень тому я ще не знав Лижина. А тепер він у лікувальному корпусі. Нерви не витримали? Сил не вистачило? Чи хвилювання від зустрічі зі мною змило його з поверхні? Але ж я — людина на ім'я Станіслав Тихонов — не знав про нього раніше, не шукав з ним зустрічей, не цікавився його успіхами і невдачами. І в незримому зв'язку наших учинків — вибору покликання, ставлення до своєї справи і будування життєвої позиції — сталося так, що само мені довелося рятувати під безчестя незнаного Лижину дільничного Позднякова, і тоді ми зустрілись, і я не міг знати, та й не повинен був брати до уваги, що Лижин з останніх сил тримається за край тверді, що він уже висить над мороком і порожнечею.
І знову я згадав Позднякова: видно, така вже проклята у нас посада — інспектор, що за право втручатися в чужі долі, за можливість перевіряти, не питаючи, чуже життя, як службовий формуляр, ми теж непогано розраховуємось — не можна навіть з рук квитка купити і спекотним літнім вечором у вільний час після роботи випити пляшку пива з незнайомою людиною…
— Пашо прізвище Александрова? — спитав я у дівиці, що мовчки стояла переді мною. Вона кивнула. — Я інспектор Московського карного розшуку Тихонов. Ось моє посвідчення. Коли захворів Лижин?
— Вчора вранці.
— А як проявилася хвороба?
— Не знаю я подробиць. Коли прийшла, його вже помістили в палату — він нікого не впізнає.
Ех, Лижин, Лижин — осліплий поводир! Адже ти хотів з імли вести до світла свою кохану — тоненьку дівчинку, яка знала все про сарматську культуру і прокинулась одного разу вночі від нестерпного жаху. Ти ж хотів своїм коханням, світлом і силою розуму свого розтопити кригу мовчання, що звалилася на неї. Ти не думав про премії і величезні перспективи свого науково-дослідного інституту — просто в тебе не було можливості чекати ще тридцять — сорок років, коли наукова думка світу визволить твою кохану з полону небуття.