Осліплий поводир, зморений подорожній, плавець, що зникає у воді…
— Хто, крім Лижина і вас, знав про роботу над одержанням метапроптизолу?
Вона підійшла до розподільчого щита, вимкнула рубильником мотор витяжки, і в лабораторії зразу стало оглушливо тихо. Сіла за стіл, витягла з шухляди товстелезну амбарну книгу — всю заяложену, обшарпану, із загнутими, замацаними куточками сторінок, облиту чорнилом, у жовтих, вигорілих плямах.
— Це лабораторний журнал. Тут же чернетки актів випробувань препарату на тваринах — кроликах і морських свинках. Там усі підписи — чоловік десять.
— Підписи з'явились у кінці випробувань. А на стадії розробки ліків?
— Головний лікар Хлєбников, завідувачка соматичного відділення Васильєва, консультант професор Благолєпов, ще хтось…
— Благолєпов консультував цю наукову проблему?
— Ні, Благолєпов — консультант у клініці, а з Лижиним він співробітничав якось неофіційно, не знаю. Як сказати — по-дружньому, чи що.
— Угу, по-дружньому… А хто мав доступ до документації? Хто був повністю цілком у курсі всього експерименту?
Александрова сердито пересмикнула плечем:
— У нас тут не секретне виробництво, і ніхто до особливого режиму не прагнув. І особливих таємниць Лижин ні з чого не робив. Він просто хотів уникнути передчасного галасу і балаканини…
— Гаразд. Покажіть мені журнал.
Лабораторний журнал лише на вигляд був неохайним. Його сірі лінійовані сторінки з дня в день — кожного, кожного дня — заповнювалися дуже детальними записами розгонистим круглим розбірливим письмом. Записи були ґрунтовні: сформульовано задачу, описано хід досліду, вивчено причину невдачі, — тож навіть мені, геть необізнаній людині, було багато що зрозуміло в логіці пошуку. Ось хіба що гігантські формули з розсипом латинських літер і цифр лишалися для мене нерозв'язною загадкою. Між сторінками були вклеєні поштові конверти, в яких лежали картки з допоміжними записами — бібліографія, посилання на авторів, вирізки з наукових статей, фотокопії зі сторінок іноземних хімічних журналів.
Гортаючи сторінку за сторінкою, десь уже всередині журналу я звернув увагу на дату: 16 березня — неділя.
Повернувся на сторінку назад: 15 березня — субота. Перегорнув ще кілька сторінок назад: 8 березня — в суботу немає записів, а 9-го — у неділю: «Поставлено реакцію Хільгетаг. Необхідно виділити радикальну групу…»
У журналі не було записів також від 1 травня і 1 січня. В решту днів Лижин працював протягом трьох з половиною років.
Запис від 16 травня — звичний круглий лижинський скоропис — обведений червоним фломастером, на полях намальовано гілочки, перехрещені прапори, штриховий профіль Лижина — дуже схожий, він п'є з емблеми медицини — чаші, обвитої гадюкою, а чиєюсь іншою рукою зроблено напис:
«Ура! Гіп-гіп! Ура!» На цій сторінці детально описано контрольне дослідження синтезованої речовини з короткимвисновком: «Повторнедослідження продуктунаядерно-молекулярному резонаторі підтверджує одержання в кількості1,34 грама «5–6 ДМАПД-10-17-ДГКБ-ЦГП гідрохлорату» названого хіміками умовно метапроптизолом. В. Лижин».
Потім, судячи з журнальних записів, уся робота стала циклічно повторюватись — Лижин, очевидно, назбирував продукт.
— Скільки всього ви одержали метапроптизолу? — спитав я Александрову.
Вона ніби прокинулася від сну чи від глибокої задуми й розгублено сказала:
— Не знаю…
— Тобто як не знаєте? — здивувався я. — Це має бути записано у вас десь…
— Я не вела облік, — невпевнено сказала Александрова.
— Можливо, ви не вели, але Лижин акуратно все записував — тут у нього до сотих часток грама записано вихід після кожної реакції. Отож давайте разом шукати…
— Гаразд. — Александрова відкрила чорну лаковану сумочку, дістала звідти щось і підійшла до умивальника, над яким у стінку було змазано квадрат потемнілого дзеркала. Дивлячись на своє тьмяне відображення, вона швидко провела пуховкою по обличчю — під очима, по випнутих, красиво вигнутих вилицях, ледь-ледь гострому підборіддю, намочила ріжок рушника, стерла з лоба чорний рубчик і лоб попудрила, повернулась до мене й сказала: — Давайте разом шукати.