Хлєбников натиснув ґудзик дзвінка біля зачинених дверей, і я мимоволі зверну» увагу на те, що на них не було ручки — тільки замкова шпарина, трикутний проріз, як у вагонних переходах.
— Хто там? — спитали з-за дверей.
— Відчини, Галю, це я — Хлєбников.
Клацнув ригель замка об планку, двері розчинились, і немолода приземкувата санітарка впустила нас, у лікувальний корпус:
— Заходьте, Лев Сергійович…
Високі вікна, біла стеля.
Сірі стіни, кремові двері — дуже довгий ряд. І всі двері без ручок — трикутні прорізки, сумні вагони поїзда з нізвідки в нікуди.
Тихі люди в зеленуватих халатах. Біляста каламуть безумства в очах.
Довгий, довгий коридор. Багато трикутних шпарин, багато — який жахливий вантаж смутку і страху везе цей поїзд! Тут немає ні вересня, ні сонця, не буває радості, не знають кохання, зникла, розчинилась у відчаї і скорботі пам'ять щастя.
Молода жінка з розкуйовдженим безбарвним волоссям, з мучнистим плоским обличчям ступила мені назустріч і швидко, запально сказала:
— Діти — як кульбабки… Не дмухайте… Ніколи не дмухайте… Благаю вас за дітей малих… Вони як кульбабки…
— … як кульбабки…
— … кульбабки…
— … ді-і-ти!..
Ох який довгий, нескінченний коридор! Мені не пройти його було за все життя, він перетворився на кошмар, на жахливий сон, де порятунок поряд, тільки добігти до рятівних дверей у кінці коридора, але він не має кінця — і немає рятунку від спраглого шепоту, від крику зраненої душі, який переслідував Лижина мов заклик про допомогу — мов грім небесний! — він завжди вимагав Лижина до відповіді за долю власної дружини, за долі нещасних людей, котрих він мав повернути до любові, до весни, до радості.
І я брів коридором і весь час бурмотів про себе, а може, і вголос говорив це, не пригадую, а Хлєбников однаково не міг чути моїх слів — він біг далеко попереду, але я повторював як закляття:
— Люди, вклоніться доброму, мудрому перевізникові на чарівному човні, подайте йому руки — теплі й міцні, нехай зрозуміє він, що ви з ним, не дайте занести його у вир імли й непам'яті…
Нетерплячий і червоний, стояв Хлєбников переді мною і стукав міцною долонькою мені в груди, повторюючи:
— Не більше п'яти хвилин… Не надумайте сперечатися з ним чи в чомусь переконувати… Не дратуйте його…
А у вухах моїх усе гримів пронизливо, розриваючи барабанні перетинки, ледве чутний жаркий шепіт: «Благаю про дітей малих… Як кульбабки…»
Не пригадую, як відчиняв Хлєбников двері і як ми увійшли в палату до Лижина, не пригадую навіть, чи був він при нашій розмові і з чого розмова почалася, не знаю, чи привітався я, а лиш відбилось у пам'яті чітко, немов травлені на металі, слова Лижина:
— Мене звуть Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм…
Лижин сидів на засланому ліжку, закутавшись у жовту ворсисту ковдру, в дуже незручній позі, підібгавши під себе ноги, і дивився повз мене, поверх моєї голови, у вікно, де клубочився м'яким світлом вересневий жовто-лимонний полудень.
— У вас гарне ім'я, — сказав я і здивувався своєму голосу — так хрипко й злякано він звучав.
— Так, — ледь помітно кивнув Лижин і примружив очі, ніби йому було боляче від цього млявого осіннього сонця. — Але частіше мене називають Парацельсом. — Мить подумав і розсудливо, спокійно додав: — І я вважаю це правильним, тому що в мистецтві лікування я вже давно перевищив великого латинянина Цельса…
Худе обличчя його ще більше змарніло, з'явився на ньому якийсь тьмяний наліт безмірної втоми і величезної слабості. Збилася каштанова борідка, стирчала вона якимись пір'їнами й віхтями, і тільки зараз, вперше побачивши Лижина вдень, я роздивився, що його світле волосся наполовину сиве.
Я боявся мовчання, яке повисло в кімнаті, наче сокира, і спитав просто так, щоб не було цієї страшної, гнітючої тиші:
— Від яких хвороб ви лікуєте?
На одну мить Лижин глянув на мене, і я встиг роздивитись, яким яскравим світлом палахкотять його очі.
— Я визволяю від мук, посланих людині: водянки, прокази, лихоманки, подагри, від тяжких ран і хвороби серця…
Мені незрозумілий був його стан і дужо хотілося вловити, чи відбивається хоч як-небудь мій світ у його свідомості, і я спитав його: