— У вас є помічники?
Він відповів просто й сумовито:
— Розум мій і досвід, та серце, яке болить за стражденних у світі цьому… — І лице в нього було в цей момент водночас скорботне і горде.
Нещасний, хворий, неприкаяний Лижин все одно не був схожий на божевільного. Весь він променів якоюсь спокійною чарівністю, добром і незрозумілою мені мудрістю. У відірваності його від мене й Хлєбникова було величезне, недоступне мені знання, піднесене хвилювання і знак тривоги.
— Ви самотні?
Лижин засміявся коротко і хрипко:
— У мене немає дітей, немає дружини й друзів не лишилось. Але хіба всі люди не зі мною? Хіба вдячність пацієнтів не зігріває мені серце? Хіба ненависть заздрісників — лікарів нікчемних і корисливих аптекарів — не гнітить мою пам'ять? І сотні учнів хіба не зв'язали мене з тисячами незнаних людей благодаттю мого вчення?
«Як кульбабки… Благаю про дітей малих», — дзвеніло не затихаючи в моїй голові, і я спитав Лижина:
— Ви багаті? — і гіркота підступила до мого серця, нестерпно тісним зашморгом здавило горло.
Похитав повільно головою Лижин, показав млявою рукою на порожню тумбочку, де лише він один бачив щось, недоступне моєму оку, тому що жили ми з ним зараз у різних вимірах:
— Ось усе моє багатство. Та старий кінь у стайні. І меч в іржавих піхвах. А сам я живу тут у немочі, і годує мене з дружби й милості останній мій товариш і учень Андре Вендль…
Його маячня була логічною, цілком сюжетною, насиченою точним знанням якихось невідомих мені людей і деталей, і Лижин зовсім не здавався божевільним — він просто жив зараз і діяв в іншому часі, ніби вдалося йому одному взнати секрет управління машиною часу, приручити жадану мрію фізиків, і тієї страшної ночі, коли ми розлучилися, пройшов він просторово-часовий континуум, і розділені ми зараз із ним не хворобою, а величезними пластами багатьох віків…
Зовсім несподівано для себе я спитав:
— Але кажуть, нібито ви можете простий метал перетворити на золото? Чому ви не забезпечите себе й не ощасливите єдиного свого друга Вендля?
Сонце перевалило через дах, квадратні солом'яні відблиски зіскочили зі стіни у вікно, бузково-сині тіні впали по кутках, і я виразно почув, як десь недалеко на Преображенці безтурботно-весело прогримів трамвайний дзвінок.
— Я, Парацельс, — великий маг і алхімік, і при бажанні вельмишановний добродій може легко розшукати людей, котрі на власні очі бачили, як я виймав з плавильної печі чисте золото, — і на обличчі Лижина раптом спалахом майнула миттєва лукава усмішка, я міг присягнутись, що жодного разу мені не довелося бачити таку лукаву, пустотливу усмішку у здорового Лижина. Та наступної ж миті на його обличчі знову затверділа сумовита маска, і перед моїми очима спливло, як з глибини вод, вислоносе суворе обличчя старого чоловіка на потрісканому темному портреті, що пливло в зелених димних хвилях. — Але господь сподобив мене великому знанню лікувальної хімії, і, коли я одержав у своєму тиглі ліки, які зцілили приречених на смерть людей, я зрозумів, що це знамення, бо ж крихта моїх ліків могла дати людству більше, ніж усе золото світу. І тоді я дав обітницю не оскверняти захланністю святе вогнище мудрості і милосердя.
Я дивився в обличчя Лижина, а він не помічав мене, і я з відчаєм думав, що Панафідін має слушність: про самого себе людина майже нічого не знає. Але ж про Лижина Панафідін теж нічого не знав — зовсім, аніскілечки, ніби дві ці істоти народилися в різних куточках нашого всесвіту й п е було в них жодної однакової клітинки, аж поки життя, яке знає витівки ще цікавіші, ніж машина часу й не потребує чудес дивовижного континуума, що змішує простір і час, паче карти в тасованій колоді, звело їх докупи, аби подружити, спаяти спільністю ідей, роботи, мріянь і врешті так підірвати цей союз, щоб відкинути їх знову в найвіддаленіші куточки світу.
— А як ви сюди потрапили? — спитав я Лижина.
І тут мені здалося, що вперше він завагався з відповіддю. Лоб його нахмурився, він смикав у задумі бороду, потім повільно, невпевнено сказав:
— Я вийшов зі свого дому на Платцлі, перейшов підвісним мостом через Зальцах, дійшов до Кайгассе і знепритомнів на вулиці. Прийшов до пам'яті я вже тут, в готелі «При білому коні»…
Прокинься, Лижин! Скинь полуду з очей, Лижин! Що з тобою діється? Постарайся, пригадай, ну, будь ласка, пригадай, як ми їхали з тобою на таксі через безлюдне, сонне місто, як ти сидів, згорбившись, у кутку машини, мовчки курив, а на Сокольницькій площі несподівано сказав: «Нас нівечить занедбаність і заклопотаність». І дім твій не на Платцлі, а в Трипрудному провулку, два довгих неоковирних корпуси, а в дворі грають на гітарі юнаки… Ні, не пам'ятає, нічого не пам'ятає зараз Лижин, далеко він звідси — чи можна піти з Трипрудного провулка ще далі, ніж на п'ятсот років?