— Мій розум, відчуття і душа бадьорі як ніколи. Але в мене немає сил рухатись. Ентелехія — таємна життєва сила, відкрита й затверджена мною, — нечутно покидає моє тіло.
Рипнули двері без ручки — трикутна шпарина, увійшов санітар і поставив на тумбочку склянку кефіру, накриту трьома квадратиками печива «Марія».
Невиразним, безсилим голосом сказав йому Лижин:
— Чому ви не принесли їжі для мого гостя?
Санітар вийшов з палати, нічого не відповівши, а я підвівся:
— Дякую вам, не турбуйтесь, я недавно обідав. Та мені вже й збиратися час. Смачного вам, а я піду, мабуть…
Лижин байдуже кивнув мені і, коли я підійшов до дверей, незворушно сказав:
— Щасливої вам дороги. А як вас звуть?
— Станіслав Тихонов, — відповів я, і від чекання дива сперло в грудях. Проте нічого не відбулося, він нічого не згадав, а тільки, дрімотно закриваючи очі, поворушив неслухняними губами:
— Приходьте ще, нам буде про що поговорити.
— Дякую. Чи можу я спитати, над чим ви працювали останнім часом?
Лижин спав сидячи. Сон напав на нього зненацька, неначе фокусник покрив його чорним мішком. Я підійшов до ліжка, обережно взяв хворого на руки, трохи підняв і поклав на подушку. Коли я нагнувся, щоб підіткнути ковдру, Лижин розплющив очі й ледь чутно промовив:
— Я створив ліки від страху…
— Чому ви не ходите у формі? — спитав мене Хлєбников.
Я знизав плечима:
— За характером моєї роботи мені часто невигідно афішувати рід моєї діяльності.
— Оце вже ви даремно! — категорично відрізав Хлєбников. — Ви явно недооцінюєте велике значення, неабияку силу форми. Будь-яка форма, ліврея — це важливий інструмент людського спілкування.
— У чому ж її така величезна сила? — спитав я з чемності, хоча вся ця розмова мені зовсім нецікава й мене дратувала душевна грубуватість Хлєбникова, який веде всі ці пустопорожні балачки, коли там — за дві стіни, в кінці коридора, за дверима без ручки з трикутною шпариною — лежить непритомний Лижин, змучений мандрівник, який втратив свій час і заблукав у маленькому просторі, назва якому — Земля.
— Так подумайте самі: приміром, молода дівчина — медична сестра — щодня роздягає незнайомих їй чоловіків, не соромлячись їхньої наготи і не бентежачи їх своєю участю. І все це завдяки своїй формі, яка зразу попереджає про її особливе становище…
Я глянув на його червоне наливне обличчя з пронизливими вузенькими очицями й подумав, що він неспроста теревенить про всю цю дурницю з формою.
— Ви хочете сказати, що у формі мені було б зручніше заглядати в чиїсь інтимні секрети, по бентежачи їхніх господарів?
— І не бентежачись самому, — задовольнився моєю здогадливістю Хлєбников.
— Я і в цивільному вбранні не потерпаю на сором'язливість, — заспокоїв я його. — В свою чергу, і ви не здаєтесь мені людиною, яка сором'язливо відводить очеията, коли їй треба сказати щось басом!
— Ну от ми й домовились про все, — кивнув Хлєбников. — Що вас іще цікавить?
— Мені треба знати, куди розійшовся одержаний Лижиним метапроптизол.
— Двадцять вісім і чотири десятих грама він передав мені для біохімічних випробувань у віварії, — Хлєбников почухав тупим кінцем олівця опуклого багрового лоба — у нього, мабуть, була гіпертонія. — Вісімнадцять грамів зберігається у мене в сейфі, а з решти ми виготовили препарати фармакопейними дозами по одній сотій грама на новокаїні для ін'єкцій.
— Виходить, ми маємо в наявності двадцять вісім грамів з копійками, — сказав я, а що був не в формі, то аби не бентежити його, не став говорити про вісім грамів, знайдені в машині Панафідіна. — Нам бракує тридцять шість грамів.
— Але якусь частину Лижин розклав у ході експерименту, — поворушив білими кущастими бровами Хлєбников. — І точно назвати цю цифру зараз неможливо.
— Безумовно. Проте не половину ж одержаного? — І натискав я так упевнено тому, що знав точно: панафідінські вісім грамів і були тим, чим отруїли Позднякова.
— Мені важко вам відповісти, — пересмикнув своїми округлими плечима Хлєбников.
— Гаразд. Ви знаєте професора Панафідіна? Велика людина.
Хлєбников відкинувся у кріслі, гостро глипнув на мене, і здалося мені, ніби він чекав весь час цього запитання і, можливо, в передчутті саме його вів зі мною розмови про форму, бо принаймні запитання це для Хлєбникова не було несподіваним. Він ядуче, коротко засміявся і сказав значуще: