Выбрать главу

— Хто ж із нас по знає професора Панафідіна? Велика людина…

— Он як? — невизначено зреагував я.

— Пригадуєте, ми в школі вчили літературу «за образами»? Ну там образ Дубровського, образ Базарова, образ Нагульнова…

— Пригадую. А що?

— Була б моя влада, я б увів в інституті обов'язкове вивчення образу Панафідіна — з відповідним практикумом і складанням заліку.

Я засміявся:

— Чого-чого, а енергійності студенти могли б у нього навчитись. — Цілком свідомо я зайняв нейтральну позицію, бо ж ділитися своєю неприязню до Панафідіна так само мало входило в мої завдання, як і перешкоджати Хлєбникову говорити.

Хлєбников похитав головою, недобре примружився:

— Знаю я цей рід енергійності — нестерпно доймають глисти марнославства.

Дуже мені кортіло заманути його якомога далі, і я простакувато сказав:

— Ну, це зрозуміло — Панафідін людина складна…

— Авжеж, авжеж, — швидко погодився зі мною Хлєбников, щось подивився у своїх папірцях на столі й раптом несподівано звів на мене погляд, ніби вистрілив навскидку: — А ви все-таки даремно форму не носите. Бентежить вас партикулярний костюм. У грудях тисне і під пахвами ріже…

— Можливо. Але ж не їхати мені додому по кітель? А те, що Панафідін складна людина, це факт.

— І не сумніваюсь. Я, правда, помітив, що у лицемірства з'явилась останнім часом модна обновка. Коли мерзотник усміхнений, люб'язний, про нього ласкаво кажуть: великої душі людина. А коли не приховує своєї ницості, пре, наче танк, напролом, то багатозначно хитають головою: складна він людина.

Хлєбников подивився у вікно, де сонце вже налилося червоною вечірньою фарбою, і сумно сказав:

— Мій друг Володя Лижин часто повторював чиїсь вірші: «В мідній ступі долі не перетовкти, ворожи не ворожи — дарма…»

Мені не сподобалося, що він говорить про Лижина в минулому часі, ніби його вже більше немає. І дратувала мене його запально-категорична форма розмови, і на себе я гнівався, що не можу втримати нитку ветхого полотна нашої сумбурної бесіди, яке розпадалося на очах.

— Лев Сергійович, ви розумний чоловік і повинні зрозуміти, що я, не знаючи Панафідіна, не можу розділити вашої антипатії до нього. Адже ви його не за зріст і колір очей не любите? Отже, ви знаєте про нього щось таке, чого я не знаю…

— А що ви про нього знаєте?

— Що він шанована людина, прекрасний сім'янин, активний громадський діяч, що в нього серйозний науковий портфель…

Хлєбников сердито зареготав:

— Науковий портфель! Це шкіряна торба з пояса Іуди! В тім-то й річ, що він «шанований», і я, знаючи, що він лиха людина, не зможу вам розповісти нічого, що цю поштивість в очах людей знищило б.

— Тоді мені незрозуміло…

— Незрозуміло? — перебив мене Хлєбников. — У цієї людини два обличчя — він Янус, розумієте? — не личини, не маски, а справжні обличчя. Енергійний працівник і шалений марнославець. Талановитий організатор — науковий злодій. Прекрасний експериментатор, який підбирає чужі ідеї. Ратоборець за зцілення людей від страшної недуги — він же негідник і зрадник. Прекрасний сім'янин, він — звичайно! — починає будувати свою сім'ю з надр сім'ї свого наукового керівника. Хоча говорити про це безглуздо — схоже на плітки. І мушу вам сказати, що, незважаючи на антипатію до нього, мені Панафідіна завжди шкода…

— Чому?

— Тому, що це не патологічний, а якийсь начебто навіть природний зразок роздвоєння особистості. Талант, приречений на безплідність. Злидень, який викликає співчуття. Бридкий гіпоманіяк…

— Гіпоманіяк?.. — перепитав я.

— За нашою термінологією це надприваблива людина. І вирують у цій надпрнвабливій людині різноманітні пристрасті, і часто бачиться вона мені роздвоєною, розчетвереною, багатошиєю, неначе іграшковий дракон з бутафорським димом з ніздрів і справжніми отруйними іклами…

— Ну а творче начало — хіба воно безсиле проти цих пристрастей?

— Не знаю. — Хлєбников опустив голову і сказав неголосно й дуже щиро: — Самого творчого начала — замало. До нього ще одна річ потрібна — відчуття своєї відповідальності перед усіма, почуттям обов'язку воно називається, а в просторіччі — людською совістю. І якщо з почуттям цим перебої, то механік-інженер Гільйо[5] складає гільйотину, архітектор Лонгард будує Лівенуортську в'язницю, Брайтон патентує електричний стілець, а зовсім уже талановиті хіміки, ризикуючи своїм життям, одержують необхідний у душогубках газ «циклон-В».

вернуться

5

Твердження помилкове: ідея використання гільйотини належить лікарю Ж. Гійотену (ред.).