І ще мені дужо хотілося їсти: з останньої своєї заповітної десятки я витратив сьогодні тільки карбованець на таксі. Але нічний буфет у нас два роки як закрили — Халецький жартував, що через скорочення злочинності робота буфету в нічний час стала нерентабельною, — а вдома у мене напевне нічого не було. Доведеться терпіти до ранку.
Посидів ще трохи, потім підвівся, замкнув сейф, погасив настільну лампу й зібрався йти. Та згадав, що мені велів увечері подзвонити Шарапов. Подивився з острахом на годинник — спати, мабуть, уже ліг, але по викопати його наказ я не мав права і набрав помер.
— Слухаю, — пролупив його свіжий голос.
— Товаришу генерал, Тихонов доповідає.
— А-а, привіт, привіт. Ну що, закінчив?
— Так, щойно відпустив їх.
— Які плани?
— Як сказано в статуті караульної служби: «Спати тире відпочивати лежачи, в дужках — не роздягаючись».
— А ти вечеряв?
Я почав невпевнено гмукати, побоюючись керівної турботи про мій раціон: чи не надумав, бува, шеф підкинути мені на сьогодні якоїсь роботки? Шарапов, певне, зрозумів причину моєї сором'язливості, засміявся:
— Та ти не бійся, я просто хотів, щоб ти до мене приїхав, разом поїли і про справи наші заразом погомоніли…
— Час уже пізній, товаришу генерал. Незручно серед ночі в дім приходити…
— Перед ким незручно? — зрадів несуттєвості моєї відмови Шарапов. — Мої все ще на півдні, сам я вдома. А до мене, траплялося, ти й набагато пізніше приходив. Давай, давай, не лінуйся.
— Навіть не знаю якось…
— А тут і знати нічого. Подзвони в гараж, попроси, щоб тебе на черговій машині підкинули, скажи, що до мене в справі їдеш. Адже ти в справі до мене?
— Краще б просто поїсти.
— Ти ба! Ти ще свою вечерю не відпрацював. Ну давай, чекаю на тебе.
Десять хвилин, які я дуже міцно проспав у машині дорогою до Шарапова, підбадьорили мене. Я натиснув дзвінок на дверях і почув з глибини квартири:
— Та не дзеленчи, чую я! Іду, — голос Шарапова був лагідний, майже безбарвний — ну так, ледве-ледве світла пастель.
Він відчинив двері, і я мало не розреготався — такий незвичний був його вигляд моєму оку, намозоленому повсякденним генеральським мундиром. На ньому була піжамна куртка, старі спортивні шаровари, капці, а поверх усієї цієї хатньої пишноти симпатичний домашній фартушок. І я подумав, що, мабуть, Хлєбников не мав слушності — є люди, які проносили форму все життя і так і не злилися з нею органічно, не виникло в них нерозривної єдності зовнішнього вигляду й сутності, і людська природа мого генерала, безумовно, набагато сильніше проявлялась ось зараз, у фартусі, або чверть віку тому, коли він у ватянці й кирзачах, поголений під нуль, проник у банду грабіжників та вбивць «Чорна кішка» і ліквідував її, а зовсім не сьогодні вранці, коли він, весь нарядно-розрегалений, приймав у своєму. кабінеті делегацію поліцай-президіуму Берліна.
— Дощ сильний?
— Ні, мрячить якась гидота. Холодно стало.
— Ходімо, зараз зігріємось.
Ми пройшли на кухню, невелику, всю в білих кахлях і кольоровому пластику польського гарнітуру.
— Що, Тихонов, добрі меблі? — гордо спитав Шарапов.
— Нічого, нормальні, — сказав я, не розуміючи, чому таке захоплення викликає кухонний гарнітур.
— Ех ти, темний чоловік — «нормальні»! От у мене зять — людина передова, йому без таких меблів ніяк не можна… — в його голосі була хіна. — За цим гарнітуром моя стара ходила рік відмічатись, а дочка одержала місяць тому квартиру, приходжу до них — стоїть такий самий столярний шедевр. З відсталості й загальної некмітливості своєї питаю: «Це ж як ви так швидко облагодили?» А зять мені, сміючись, пояснює: «Продавцеві четвертак у руку — і прошу на пакування…»
Шарапов засміявся невесело, помовчав, потім сказав:
— Я його питаю: «А ти знаєш, що я за таку спритність людей у тюрму відправляю? Що це хабарництвом називається?» А він усміхається: мовляв, геть старий з глузду з'їхав, усі розумні люди так роблять.
— І чим ваша розмова закінчилася? — поцікавився я.
— Поки що нічим. Вона в нас триває. Був би я чоловік до кінця чесний і принциповий, мав би його прижучити, як усякого іншого стороннього пройду. Але він добре розуміє, що не стану я цього робити — сам у лайні вимащусь, дурнем себе на посміховисько виставлю.
— Може, він просто не розуміє? — спитав я примирливо.
— Розуміє, чом не розуміє. На моїй посаді можна служити з інфарктом, з виразкою, з емфіземою, а от сумління має бути прозоро ясним. Як же я буду підписувати матеріали на пройдисвіті», коли в мене зять… А-а! — він з прикрістю махнув рукою. — Словом, я його попередив: якщо він чийсь чужий гарнітур нахрапом вирвав, нехай поверне.