— Це ж як?
— Просто: нехай продасть по держціні. Або я свій продам. Він думає, що я його лякаю. А я лякати не люблю. — Якось невпевнено він знизав плечима, повернувся до мене: — Що, Стасе, дурну я тобі історію розповів? Маленькі трагедії, сімейні скандали. Безглуздо все це й бридко. Та, видно, й без цього не обійтися в житті… Гаразд, давай вечеряти, а то вирішиш, що я тебе навмисно заманув, щоб поплакатись…
Подивився я на стіл, і слина покотилася, наче в павловського собачки. У глибокому білому полумиску помідорний салат, саме такий, як я люблю: половинки томатів перемішані з фіолетовими кружальцями цибулі, залиті олією з оцтом і дуже густо поперчені. На тарілці — нарізана великими куснями копчена тріска, її біле листкувате м'ясо під коричневою шкоринкою мінилося перламутром. Круто зварені яйця залиті майонезом. Зелені стріли порею. Застигла сніжною грудкою сметана. Малосольні огірки. Мариновані гриби. Димчасто-жирний оселедець, розрізаний на чотири частини — вздовж і впоперек. Баклажанна ікра. Кусень холодної відварної яловичини. Дзбан з квасом.
— Годиться? — спитав Шарапов тоном майстра.
— М-м-м-а-а! — вирвався в мене нутряний вигук.
— Тоді прошу до столу. — Шарапов відчинив дверцята духовки, звідти виверженням рвонулися по кухні геть казкові — дуже земні — пахощі гарячого хліба й печеної картоплі. У дерев'яні ночовки він згріб з решітки великі білі картоплини, накрив їх розрізаним навпіл буханцем підсмаженого хліба й помістив на столі. — Почнемо, благословившись…
Хвилин п'ятнадцять я нічого не чув, не бачив і вже, звичайно, говорити не міг — я тільки їв, їв, їв і плавав у хвилях невситимої насолоди, і нічого на світі, крім цього прекрасного столу, для мене не існувало. Мені було страшно подумати, що я міг відмовитися від запрошення Шарапова і всього цього блаженства для мене не існувало б.
Шарапов брав з ночовок картоплину, стискав її в кулані, пробуючи на стиглість, розламував навпіл, клав у середину грудочку бурштиново-жовтого масла й підкладав мені — розсипчасту, білу, ще паруючу. А я тільки мукав, висловлюючи стогоном усю відданість годувальникові, всю мою вдячність людини, яка майже добу нічого не їла.
Коли я опам'ятався від свого гастрономічного нападу, то побачив, що їжа на генераловій тарілці майже не торкнута — я самотужки завдав столу непоправних збитків. А ще були цілі мариновані гриби й холодне м'ясо.
Шарапов, певне, помітив мою збентеженість і схвально поплескав мене по спині:
— Їж, їж. У давнину наймали робітників за апетитом.
Я відрізав собі кусень м'яса — ніяк не міг вгамувати себе й сказати з делікатності, що, мовляв, дякую, ситий по зав'язку, далі нікуди. Вибачливим тоном пробурмотів:
— Я як лісовий санітар, нічого обминути не можу…
Шарапов підвівся, запалив конфорку під чайником, закурив сигарету і вмостився верхи на стілець. Тоді я став, давлячись, швидше дожовувати шматок — саме час було поговорити про квіти й коржики, як любить казати господар цього дому.
— Таку б вечерю в кіпці діла, під розв'язку — замість премії, — сказав я мрійливо.
— Це ще подивитись треба, який кінець діла буде, — блиснув золотими коронками Шарапов. — Поки що в тебе результатів не більше, ніж на березову кашу. Ідеї є?
— Та от вовтузиться тут одна думка, не знаю навіть, ідея це чи легенька пара…
— Будь другом, поділися — мені теж цікаво.
— Матеріалу в мене ще для її розвитку не досить.
Генерал усміхнувся:
— Тихонов, ти, мабуть, шкодуєш, що в нас немає приватних розшукових бюро — ото б там розвернувся: ні тобі начальства, ні дисципліни, ні звітів — ніякого головоморочення. Не життя — лафа!
— Та до чого тут дисципліна? — обурився я. — Чесно кажу, незрозуміла мені механіка цих розгонів — збіг обставин чи цілком закономірний підбір жертв. От я і хотів з Савостьяновим порадитись: він вів справу «рибалок».
— Цю справу я не вів, — спокійно мовив Шарапов, — та, наскільки я розуміюсь на цій небесній механіці, аферисти розганяють по цілком певній системі…
— А що, з вашої точки зору, служить основою системи?
— Прилучення до справи «рибалок».
— Надто широке коло. А мені треба зрозуміти принцип, за яким відбираються жертви всередині цього кола.
— Але це навіть і не половина діла: адже нам треба зрозуміти, хто відбирає, а не як відбирають.