ВИХІД VI
Кнур, Кнуриха і Лимериха увіходять, Лимериха трохи випивши.
Кнур. А що, діждалася нас, дочко? Забарили ми тебе? Еге, буває… Буває, що й ти нас підожди. Сумуєш одна?
Маруся. Ні, тату. Чого мені сумувати? Я ось - шию.
Лимериха (до Кнурихи). І така, я вам скажу, самохітня та самовільна! така устряла та упряма, - хоч ти їй кіл на голові теши, а вона - все одно: не піду та й не піду!
Кнуриха. А ви на неї не дуже і налягайте. Ви таки і попустіть; уважте на її молоді літа та серце гаряче. Знаєте: хто не був молодим-дурним?
Маруся (до Лимерихи). Здрастуйте, тітко!
Лимериха (уздрівши Марусю, до неї). Здорова, моя галочко! Здорова, Марусечко! Я тебе й не примічаю. Заклопоталася з твоєю матір’ю та й не туди.
Маруся. Все ви про Наталю клопочетесь?
Лимериха. А про кого ж мені більше клопотати? Про неї, моя дитино; про її долю щасну. (Повертається до Кнурихи.) Та така ж, кажу, сестрице, самохітня та самовільна, як і її мати, каторжна, була!
Кнур. Отак матері подякуй!
Лимериха. Правда, куме, правда; що правда - то не гріх! І я така замолоду була… огонь була!
Кнур. То чого ж його і на дочку ремствувати?
Лимериха. Хіба я на неї ремствую? Я ж тільки прошу її: уваж ти на мене, стару; послухайся матері своєї, що тебе на своїх руках виносила-виняньчила, он яку виростила!
Кнур. Ну, вже, коли б мене дочка моя та не послухалася!..
Кнуриха. То що б було?
Кнур. Що б було? (Суворо). Кланявся б у ноги та просив…
Кнуриха. Всі ви одним миром мазані, - знаємо ми вас… Вам аби все було по-вашому.
Кнур. А то щоб яйця та курей учили?
Лимериха. Правда, куме, правда твоя… А мені ж, нещасній, виходить тепер таке.
Кнур. Бо сама й винувата. Нащо сповадила дочку так? Нащо їй волі багато давала?
Лимериха. Як же мені було їй волі не давати? Одна ж вона у мене, як те зернятко! Тільки ж у мене й поради, тільки й утіхи.
Кнур. Ну і тішся тепер!.. А якби змалку повадки не давала, от би тепер і не скаржилася. Знаєш: учи дитину тоді, як упоперек лави лежить, а не тоді, як уподовж ляже!
Кнуриха. Та хіба в неї Наталя що? Дай, боже, кожній матері таку дочку!
Лимериха. Гріх слова сказати, - добра вона у мене. Чи п’яненька я прийду додому - вона і пригляне, і спати положе; і так - ласкава до мене, поважає… Одно тільки… Усяке бачить наші достатки, що з року на рік все зменшаються та зменшаються; та як їм і не меншати, коли тільки тим і живемо, що зосталося від покійного? Все ж воно не прибуває, а убуває… Тепер я стара; на мій вік ще стане; то сим, то тим боком проживу. А як згадаю, як то їй, молодій, у світі прийдеться жити та бідувати, - то так біля серця і запече… От би і хотілося її за свого життя пристроїти… і лучається добрий чоловік… Та ви знаєте: Шкандибихи син.
Маруся. Я пак і забула, тату, вам похвалитися: Карпо приходив до вас.
Кнур. До мене? Чого?
Маруся. Хотів вас прохати…
Лимериха (перебиває). Знаю, знаю… Я вам усе розкажу, все; постійте тільки трохи… Так ото, кажу, Шкандибенко молодий свата. Чого ж їй? Такої пари і по світу пошукати: і не поганий, і багатий, і її так кохає… Отже, підіть! Не піду та й не піду за Шкандибенка!
Кнуриха. Ну, вже, правду кажучи, я б своєї дочки ніколи не віддала за його. Там одна стара що за цяця! Цілком же проглине невістку! Знаю я її.
Кнур. Та він, либонь, і на голову трохи шкандибає. Справжній Шкандибенко!
Лимериха. Оже не вірте тому. Я ж його, як своїх п’ять пальців, знаю. Що в його серце добре та покірливе, що він матері своєї слуха, - то-то люди і наказали таке.
Кнур. То що люди, то люди; а то таки у його десятої клепки недостає.
Лимериха. Та хай у його і недостає; зате у моєї Наталі лишня є. От би й порівнялися!
Кнур. Ну, та гаразд. Так об чім же діло стало?
Лимериха. Та об тім же, що Наталя не хоче.
Кнуриха. А як не хоче, то й не силуй. Не тобі ж з ним жити, а твоїй дочці!
Лимериха. Та вона молода - дурна! Не знає свого щастя, через те і не хоче… Оце я і зайшла до вас поради попрохати.
Кнур. Якої ж тобі поради від нас треба?
Лимериха. Вона тебе, куме, за рідного батька почитає і тебе, кумо, поважає; а з вашою Марусею душа в душу живе, - такі вже вірні та щирі подруги!.. То тепер я вас і буду прохати та благати: уговоріте ви мою Наталю; хай вона викине дурну думку з голови, хай послухається матері своєї… Ото і Шкандибенко за тим приходив.
Кнуриха. Отаке вигадай: тебе не слуха - чужих послуха! Та й не приходиться нам, кумо, у се встрявати. Бог знає, яке то щастя Наталине буде за Шкандибенком. А коли ми її умовимо та вона буде нещасна, - не на кого ремствуватиме, як не на нас. І нам гріх від бога!
Кнур. Та чого ж вона не хоче? Другий на підставі є, чи що?
Лимериха. Не що ж то й що!
Кнур. Хто ж такий?
Лимериха. Я вже не знаю, як і хвалиться вам… Василь ваш.
Кнур. Василь?
Лимериха. Еге ж, він. Я його не ганю: він хлопець моторний, тільки що ж у його є?
Кнур. Василь? Хм!.. (До Марусі). Іди, лишень, дочко, відсіль; тобі не пристало такої розмови слухати
Маруся. Я, тату, піду до Наталі.
Лимериха. Іди, моя дитино! Іди, моя рідна! Іди, розговори та розвесели її. Не давай їй плакати та побиватися.
Маруся виходе.
Кнур. Василь… Відкіля ж ти знаєш, що він? Хіба хвалилася вона?
Лимериха. Вона то не хвалилася; та я добре знаю, що він.
Кнур. Добре; я на самоті з ним побалакаю.
Лимериха. Поговори, куме, побалакай, голубе. Умов його - хай одкинеться від неї. Чого йому до Наталі приставати? Він собі другу знайде, з більшими достатками… Знаєш, щоб не гаяти часу, то хоч і зараз побалакай. Ми з кумою підемо… Ходімо, кумо, до мене; ходімо до моєї Наталі, там же й Маруся.
Кнур. Ідіть, а я побалакаю.
Лимериха і Кнуриха виходять.