Щоб потім не хапатися за серце.
У нас з тобою дуже різні мови.
Чи можна їх в єдину об’єднати?
Повір мені, повір мені на слово:
Тобі не вдасться бурю покохати!
"Я — жниця поденна"
* * *
Я — жниця поденна.
Тяжка моя нива.
За ціле життя я не вижну її.
Але запитайте —
чим я щаслива?
Припливом снаги дивовижної.
Хай спека обпалить. І злива оплаче.
І стомлені руки заниють вві сні...
Я — жниця довічна.
Працюю терпляче.
За радість труда.
І за тисячний сніп.
У мене в руках благодатна напруга.
Нап’юся води,
розігнуся на мить —
невижата смуга,
невижата смуга
достиглим колоссям на вітрі бринить!
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Я знаю дивну річ: на світі є людина"
* * *
Я знаю дивну річ: на світі є людина,
Що береже несказані слова.
І може, це любов, і може, це єдина.
А може, й просто так, сама розрив-трава.
Мільйони слів звучать!... І змінюють подобу.
Проступить гіркота, як сіль на Сиваші.
Роки собі ідуть. Мовчання ставить пробу.
Несказані слова... Незримий скарб душі...
"Я зрадив, так"
* * *
— Я зрадив, так.
Але це біль чи злочин?
Скажу всю правду, ми тепер одні.
Кому з нас гірше? Я одводжу очі,
а ти у вічі дивишся мені.
Я мучуся. Я сам собі шуліка.
Є щось в мені так наче не моє.
Немов живе в мені два чоловіка,
і хтось когось в мені не впізнає.
І що найтяжче: мука ж моя марна,
бо зрада — діло темне і брудне.
А ти — це ти.
Ти і в стражданні гарна.
Ти можеш навіть пожаліть мене.
Або сказати: що хотів, те й маєш.
Мене вже, віриш, кидає вві сні.
Тобі то добре, ти цього не знаєш.
У тебе й мука піде у пісні.
Тобі дано і вірити, й кохати.
А що мені? Які такі куші?!
Нелегко, кажуть, жити на дві хати.
А ще нелегше — жить на дві душі!
З роману «Маруся Чурай»
"Яка різниця - хто куди пішов"
* * *
Яка різниця - хто куди пішов?
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія - це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!
І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів, — на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.
"Я кину все. Я вірю в кілометри"
* * *
Я кину все. Я вірю в кілометри –
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богінею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддалю,–
ні спогаду з тобою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев’яні зебри,
пасуться в запорошеній траві,–
хай буде степ, хай буде ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком переллють!
"Які щасливі очі у казок..."
* * *
Які щасливі очі у казок!
Я прокидаюсь, серце калатає.
Зима стоїть персидська, як бузок,
і жоден птах її не хилитає.
Мої палаци, вежі крижані,
я в першу мить не знаю навіть, де я, —
чи там, в дитинстві, чи іще у сні,
чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.
Я в першу мить не знаю, що це — я.
Сосновий світ здивовано вивчаю.
Я прокидаюсь. І твоє ім’я
наповнить душу сонцем і печаллю.
"Як сірничок, припалений від сонця"
* * *
Як сірничок, припалений від сонця,
День спалахнув, обвуглився, погас...
Верба — мов чорний покруч ікебани.
Минає день. Ну от ми й піднялись
ще на одну щаблиночку страждання.
"Як холодно! Акація цвіте"
* * *
Як холодно! Акація цвіте.
Стоїть як люстра над сирим асфальтом.
Сумної зірки око золоте,
і електричка скрикнула контральто.
Я тихо йду. Так ходять скрипалі,
не сколихнувши музику словами.
Єдина мить — під небом на землі
отак побути наодинці з Вами!
Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.
Страждання наше чисте і терпляче.
Як холодно!.. Акація цвіте.
Як холодно! Душа за Вами плаче.
"Якщо не можна вітер змалювати..."
* * *
Якщо не можна вітер змалювати,
прозорий вітер на ясному тлі, —
змалюй дуби, могутні і крислаті,
котрі од вітру гнуться до землі.
«Проміння землі»
ЯКЩО ЦE ВИМАГАЄ ПОЯСНЕННЯ
Я вийняла серце і замкнула його у шафу,
у таку неспалиму шафу, на саме дно таємниці,
щоб ми зустрічались дерев'яно, мов шахи,
на чорно-білій оцій шахівниці.
На шахівниці днів і ночей,
під шпичаками вічного цейтноту,
де кожен хід — всесвітній і нічий,
відсутність серця — то найбільша цнота.
Моя душа — як багатир Добриня.
Слова благають обезболить значення —
від ніжності пекучого «добридня»
до голубої дулі «до побачення».
Моя байдужність — довідка фіктивна.
Я зустрічей з тобою уникаю.
Цей простий спосіб — вельми ефективний,
хоч він здається, трохи унікальний.
Він в моїх непослідовних вчинках.
Величина постійна, як параметр.
Бо серце, знаєш, така пекельна машинка —
вибухне в мені, ще й тебе поранить.
Постскриптум. Любов —
небезпечна вихватка.
Призводить людей до усобиць і смути.