Між стовбурами пробігав тінь...
А у світанків очі променисті.
Те білий кінь,
то білий-білий кінь
шукав літо у сухому листі.
ОСІНЬ
Вранці щулиться нагідка
від рясних колючих рос.
Розцвітає сиза квітка,
називається — «мороз».
Розцвітає в пізню пору,
коли й трав уже нема.
Отже, скоро,
скоро,
скоро,
Землю вибілить зима...
Не шуми, холодний вітре,
хмаро, геть з-перед очей!
Хай про зиму пізні квіти
попереджують людей.
«Вітрила», 1958 р.
ОСІНЬ ДИКУНСЬКА
Кошлатий вітер-голодранець
в полях розхристує туман,
танцює юродивий танець,
б'є в бубон сонця, як шаман,
І, настовбурчивши окраси —
зап'ястя, пера, пояси —
гудуть зелені папуаси,
лисніють литками ліси.
Тупцюють з вивертом і свистом,
трясуть глицевий тамбурин
і вигинають мускулисто
янтарні спини стовбурів.
Сосновим потом пахне пряно.
Гугнявить бубон в жовтий рев.
Дрижать скелети дерев'яні
іноплемінників-дерев.
Бредуть приречено — ні скарги —
високі бранці край доріг...
І падають багряні скальпи
шаману сивому до ніг.
ОСІНЬ ЖАГУЧА
* * *
Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить, а вранці осінь встане –
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях – вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа – щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні –
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!
ОСІНЬ УБОГА
Прошкандибала осінь по стерні,
ввіткнула в степ цурупалля, як милиці.
Летів козак на білому коні,
гукнув їй:
— Тітко, чей же, натомилися?
Хутчій давайте руку, підвезу.
Аж до якого двору вам під'їхати? —
Заморосило осінь у сльозу:
— Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди.
Все роздала, червінці й дукачі.
Чужі курчата розклювали просо,
Убога торба — хмара на плечі,
іду в полях, голодна, гола й боса,
А вже цвяхами колеться стерня,
і крутить хуга біле перевесло.
Ти краще злазь, козаче, із коня,
копай могилу, поки не підмерзло.
Вкопай тепла земного.
Поклади
на тихі груди снігову намітку.
А в головах у мене посади
жовтогаряче сонце, як нагідку.
"Осінній день, осінній день, осінній!"
* * *
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче кошик серед трав – нема мелодій.
"Осінній день березами почавсь"
* * *
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
"Осіння піротехніка — тумани"
* * *
Осіння піротехніка — тумани.
В човнах великі жовті гарбузи.
Чиєсь дитя подибало до мами,
а мама десь на відстані сльози.
І доля десь — на відстані печалі.
І час минув. І виросло дитя.
Вже ті човни до вічності причалили.
У Зоні віє вітер небуття.
ОСТАННІЙ КОНЦЕРТ ОЙСТРАХА У КИЄВІ
Була гроза. Двори були, як гроти.
Ревли потоки бурі і руді.
І, як важкі повільні бегемоти,
Машини йшли по фари у воді.
Чорнів тополь воронячий літопис.
Вода змивала непохитність черг.
А ми ловили хоч який автобус,
таксі, пікап, хоч Ноїв, а ковчег!
Вечірні сукні вже були, як рядна,
і кожний крок вже схожий був на трюк.
І парасолька, смішно безпорадна,
шукала шлях, вистукувала брук.
І ми пройшли, проїхали, промчали,
ми пролетіли, власне, пропливли.
Ми на колесах до фойє причалили.
Ми на пуантах в тишу увійшли.
Концертний зал був круглий, наче острів.
Погасла люстри золота бджола.
І ще живий, а вже далекий Ойстрах
підняв смичок… і скрипка ожила!
Летюча тінь циганського лошати —
магічна влада геніальних рук! —
Мабуть, це добре — завжди поспішати,
Бо смерть і вічність — то уже не рух…
То, може, велич, може, час і простір.
Але ж не скрипка!.. Не життя моє...
Ми якось дуже звикли, що він — Ойстрах.
Ми якось дуже звикли, що він є.
А от нема. І струни його стихли.
І проти смерті слава не рецепт.
А ми тоді... ми все-таки... ми встигли...
Ми думали, що то іще концерт!
ОСТРАХ