Крилами били,
пера губили,
голови сизі
низько хилили.
Пні навкруги –
їхні родичі кровні.
Зрізи на пнях –
наче місяць у повні.
Птиці зелені!
Що ж вам ще треба?
Маєте місяць.
Маєте небо.
Та на зорі,
в золотаву пору
птиці зелені
рвонулися вгору.
Тільки злетіть
не змогли, не зуміли:
тісно було,
переплутались крила.
"Вітрила", 1958 р.
ПАСАЖ БОЛЮ
* * *
Мало всього — ще і тугу цю вовчу
в оце щоденне людське улюлю!
А я перетерплю, а я перемовчу,
аж поки згіркне слово «люблю».
Оці Ніагари блуду і бруду,
а я пересилю, русява, як Русь,
а я переб’юся, а я перебуду,
а я переплачу, пересміюсь!
Це переждати, пережадати,
це передвічне навперехрест,
це як перестріт — тебе перестріти,
це як переступ — слово і жест.
Перенебачу, переночую,
передощиться, переболю,
а я переднюю, переночую,
а я перегодом перелюблю.
А я утечу в кошлаті Карпати,
а я цю любов задушу і уб’ю…
Зорі стозорі,
Ви що — телепати?
Чого ж ви ак дивитесь в душу мою?!
"Дукля", кн. 6, жовтень 1967, Пряшів
ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРІЧЧЯ
Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.
А степам
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горю стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
– Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте – мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.
ПЕЙЗАЖ ІЗ ПАМ'ЯТІ
Ледь-ледь торкаю слово аквареллю —
прив'ялий ранок, тиша, парапет.
З кленового туманного тунелю
виходить Рильський, майже силует.
Різьба по небу — дерево черлене.
Я теж з туману обрисом з'явлюсь.
Він сумно-сумно дивиться на мене,-
хто я така, чого я так дивлюсь.
А я дивлюся... Я хвилююсь трохи...
І розминулись. Тільки силует.
Оце і все. Зустрілись дві епохи.
Дурне дівчатко і старий поет.
Кружляє листя, і не чутно кроків.
Пейзаж, котрому років, років, років.
"Пекучий день... лісів солодка млява"
* * *
Пекучий день... лісів солодка млява...
смага стежок... сонливиці левад...
Іде гроза дзвінка і кучерява
садам замлілі руки цілувать.
Краплини перші вдарили об шибку.
Кардіограма блиснула крива.
Вітри з розгону поламали скрипку,
гуде у сосен буйна голова.
Тремтіння віт, і жах, і насолода,
шаленство злив у білому вогні!
Ну, от і все. Одплачеться природа.
Їй стане легше, певно. Як мені.
ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.
Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов'ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.
ПЕРЕД ПОРТРЕТОМ ЖІНКИ З ДИТИНОЮ
Лагідна жінко!
У тебе таке обличчя,
ніби на нього відсвіт
кладе непогасний вогонь.
Його не спотворює сумнів,
не мучать його протиріччя.
Твоєму синові тепло
в гніздечку твоїх долонь.
Було безтурботне дівчисько,
таке молоде-зелене.
Звичайним і навіть буденним
здавалось йому життя...
З тих пір, як створила серце —
живе,
людське,
незбагненне —
яким страшним і ворожим
здається тобі небуття!
«Вітрила», 1958 р.
ПЕРШІ КРОКИ
Світ надзвичайно широкий
має укладисті далі.
Від того і перші кроки
майже завжди невдалі.
Безпомічні вірші перші.
Нещасне перше кохання.
Немає ніяких звершень,
а тільки одні поривання.
А потім проходять роки,
з'являється стримана сила.
Поглянеш — а перші кроки
вже й пилом давно притрусило.
І смішно тобі, й сердито,
і ти забуваєш часто:
для того щоб добре ходити,
раз десять треба упасти.
«Проміння землі», 1957 р.
ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ…
Петро – не Юда. Він любив Учителя.
І вуст він зроду був би не отверз.
…Коли вели Ісуса до мучителя,
була сльота. Петро апостол змерз.
А тут раби і слуги архирейські
Такий вогонь великий розвели!
Петро подумав: – Я лише погріюсь,
Бо хтозна, чи ще прийдеться коли.
Він підійшов до ницих і бундючних,
І руки грів при їхньому вогні.
Слуга спитав: – Ти також його учень? –
Була сльота. Сказав апостол: – Ні.
Він так сказав, і той його облишив.