«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.
Уже стоять вози під яворами.
Полтавський полк готовий у похід.
Годуйте коней! Шлях їм далеченький.
Пильнуйте славу полкових знамен.
Полтаво! Засвіт встануть козаченьки.
Ти припадеш їм знову до стремен.
Так само засвіт встануть з полуночі.
А ти за них, Полтаво, помолись.
Лиш не заплаче свої карі очі
та Марусенька, як було колись…
Уривок з роману «Маруся Чурай»
ПОЛЬОВІ ДЗВІНОЧКИ
Піднімає джміль фіранку,
Каже: — Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, ночувалось
Чи дощу не почувалось?
Виглядає бджілка з хатки: —
У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок — як намет.
Тільки дощ — як кулемет.
ПОЛЯ МОГО ДИТИНСТВА
Колосисті поля в золотому безсонні.
Колосисті поля в колисанках вітрів...
Де не йду я тепер, —
бродить пам’ять моя босоніж
по росі, по траві, по стерні незабутніх полів.
Тут зростала моя неспокійна дитяча мрія.
І диханням простору навік пройнялась.
І на білім крилі паперового змія
в синє небо уперше вона піднялась.
Над полями вночі мерехтіли Стожари.
Недосяжні волошки у небі цвіли...
Пролітали роки,
наче звихрені хмари, —
випадали дощем і громами гули.
І мужніла душа.
Вище зір підіймалася мрія.
І проходило серце крізь бурю й вогонь.
...Тільки біле крило паперового змія
ще і досі летить над полями дитинства мого.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"По сей день Посейдон посідає свій трон"
* * *
По сей день Посейдон посідає свій трон.
У правиці тримає тризуба.
В голубій одіссеї реліктових крон
причаїлась і зваба, і згуба.
За кущами заліг як не Фавн, то Амур.
А мужчини високі і мужні.
І виходить із піни антична ґламур,
виливаючи море із мушлі.
Понад хмари стоїть величавий Парнас.
На Олімпі лютує Юнона.
І Пегас, як фугас, пролетів і погас,
зачепивши крилом Посейдона.
Просто хочеться моря. Ні Скілл, ні Харибд.
І богиню із піни, невзуту.
Поки танкер якийсь не наскочить на риф
й не розіллє муари мазуту.
"Послухаю цей дощ"
* * *
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди –
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
"Посмішки, цвітіння людських облич"
* * *
Посмішки,
цвітіння людських облич —
червоні троянди пристрасті,
білий гнів ломикаменю,
колюча шипшина зневаги,
сині іриси втоми, —
мене морозить, коли я бачу посмішку пошляка
або лакизи.
Хлопавкою для мух
убивати б такі посмішки!
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
"Постривайте, куди ж ви, куди"
* * *
— Постривайте, куди ж ви, куди?
— Ми назустріч, назустріч — і мимо!...
Поїзди мої, поїзди,
ви бродячі мої побратими.
Ваша доля — невпинний шлях.
З далечінню не розминутись...
Коли поїзд гукає в полях, —
так і хочеться відгукнутись...
«Мандрівки серця», 1961 р.
"По цьому Дніпру пливли човни з Візантії"
* * *
По цьому Дніпру пливли човни з Візантії.
Царівна пливла, їй було вісімнадцятий год.
Про неї писали хіба ж такі грамотії!
Колись її сватав і вікінг, і русич, і гот.
Дніпро був широкий, і овидом вельми дивен.
І дзеркало слави було ще тоді не криве.
І Київ стоїть. І стоїть кам'яний Володимир.
І в пам'яті їхній царівна пливе і пливе.
Із циклу «Коротко — як діагноз», «Літературна Україна», 14 жовтня 1993 р.
"Починають зорі пригасати"
* * *
Починають зорі пригасати.
В пам’яті сутуляться хрести.
Альбіоні, Верді, Сарасате,
поможіть цей сум перебрести!
14.11.2007
«Мадонна перехресть», 2011 р.
ПОШТОВА СКРИНЬКА
Останні квіти.
Перший іній.
Свинцеве листя.
Срібний ґанок...
Поштову скриньку в колір синій
дідусь фарбує цілий ранок.
Погріє руки у рукавах.
на скриньку збоку поглядає.
Яскрава скринька, ой яскрава!
Від кого ж він листів чекає?
Такий старий і одинокий,
чоло скорботою вгорнулось.
Година.
Тиждень.
Місяць...
Роки!
Сини з війни не повернулись.
Спустіли храми голубині,
і розхитався ветхий ґанок...
Поштову скриньку в колір синій
дідусь фарбує цілий ранок.
«Вітрила», 1958 р.
ПРАЩУР
Коли ридали сосни янтарем
і динозаври ніжились в щириці,
коли ще жив у пралісі пралев,
коли у небі глибали праптиці,
коли льоди зсувалися із гір
і ще була не ящірка, а ящір,—
який він був, мій особистий пращур,
неандерталець, вертикальний звір?
А він же був, той дикий, той праперший,
котрий жарину виглядів од хвищ,
на стійбища людинячі приперши
ведмедя із пралютих сукровищ.
Йому іще кохання і не снилось.
Він знав ще, може, тільки букву «р-р-р».
Душа іще нічим не осінилась,