Выбрать главу

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, —

на сьогодні, на завтра, назавжди! —

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти — окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

РОЗКИДАНІ ДРУЗІ ПО СВІТУ

Розкидані друзі по світу,

як зорі по ясному небу.

Неждані листи і привіти

промінням доходять до тебе.

І вже не зломишся в горі,

і вже не загинеш у тузі —

по небу розкидані зорі,

по світу розкидані друзі...

"Мандрівки серця", Київ, 1961

РОЗПУСНА ВДОВИЦЯ (Фрагмент із поеми "Мандрівки серця")

Вечір-мисливець

підстрелене сонце

несе у сірому ягдташі.

Тягнуться хмари — скривавлені крила —

по травах,

по обрію,

по душі...

Уже сутеніє.

Туман каламутно

клубочиться в синіх ярах...

В такі хвилини

мандрівникам смутно.

Здається далеким шлях.

І роси холодні.

І втома нестерпна.

І стежка в село не пряма.

І плечі від ноші найлегшої терпнуть.

І на ніч притулку нема.

Заводить в село степова дорога.

Ні краю їй, ні межі.

Над нею — тини, перелази, пороги.

Та все чужі і чужі.

Іде Мандрівник.

Іде, обминає...

І раптом спинився як стій.

У нього нічого свого немає.

Та він уже й сам не свій.

Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,

то й тут не спіткнеться, ачей...

         Стоїть молодиця,

         як тихе літо,

         не зводить з нього очей.

А очі у неї — такі тривожні,

і голос бринить — як струна:

 — Скажи мені, хто ти,

чудний подорожній? —

питає зненацька вона. —

Ти далеко йдеш,

ти, напевно, втомився,

ти ноги об камінь побив.

Зайшов би в хату,

води напився.

Зайшов би в хату,

спочив.

 — Спасибі за ласку,

за слово гостинне.

Я й справді йду вже давно.

            А жінка стелить лляну скатертину

            і ставить на стіл вино.

            А брови у неї — такі шовкові!

            Вуста у неї — такі малинові!

            Руки у неї — такі тендітні!

            Очі у неї — такі привітні!

І вся вона — як жаринка, глянув — і обпікся.

           Е-е-е,

           поки не пізно,

           пора прощатись.

           А то тут можна навіки зостатись.

Шапку узяв,

почав її м’яти:

 — Що ж, на добраніч,

пора вирушати...

Пильно вона йому глянула в очі:

 — Куди ж ти підеш супроти ночі?

Куди завгодно, аби із двору.

Хіба не боїшся ти поговору?

 — Сказати правду — вже не боюся,

Люди говорять, а я сміюся.

Бо в тому правди нема і крихти.

Як мені легко, щоб їм так дихати!

Рано я, рано зосталась вдовдою,

та й попливла, як лист за водою.

Живу одна,

живу, як черниця.

А люди кажуть — розпусна вдовиця.

Кажуть, гуляю,

кажуть, чаклую,

кажуть, чужих чоловіків чарую.

Кажуть, хлопців з розуму зводжу.

Кажуть, любити щиро не можу.

Кажуть, горілку я п’ю, як воду.

Кажуть, я маю відьомську вроду.

Трохи до мене чорти не літають...

Все вони бачать!

Все вони знають!

Тільки не бачать моєї муки,

як в самотині ламаю руки.

Що ж ти притих?

Будеш спати на сіні.

Між нами будуть двері та сіни.

Та два пороги.

Та клямка й засув.

Щоб я й тебе не зачарувала часом.

І засміялася гірко, невесело.

Вийшла у клуню.

Свічку світила.

Постіль на сіні пахучім стелила.

Чистим ряденцем її накривала,

білу подушку на сон підбивала...

Та й побажала спокійно спати.

Та й повернулась —

пішла до хати.

Грюкнули двері.

І зачинились.

...Зорі крізь щілини в клуню дивились

поглядом тихим, далеким, глибоким:

 — Холодно в ночі усім одиноким!

Холодно...

           Холодно...

                     Холодно...

                                Холодно...

Ніч проминула.

Нічого не снилось.

Ледве на світ благословилось, —

встала вдова,

пирогів напекла,

Мандрівника до воріт провела.

До оболоні,

до шляху в поле.

Ще й уклонилась:

 — Щасти тобі, доле!

А сусідки на неї дивилися,

і плювалися,

і хрестилися:

                  — Безсоромниця

                  і розпутниця,

                  вже й не криється, шалапутниця,

                  Бач, відплив від берега човник...

                  Що не ніч,

                  то новий полюбовник!

РУАН

Жанну Д’Арк спалили в Руані.

«Мені шкода тебе, Руане!» —

Це останні її слова.

...А світ чадить. А світ уже не білий.

А ти така, хоч прикладай до ран.

Голубко Жанно, дух неозлобілий, —

«Руан, Руан! Шкода тебе, Руан!»

Руан, Руан... Така висока вежа.

Красиве місто, що і говорить.

Руан. Руан, на площі ж не пожежа, —

Людину палять, бачиш, як горить?

Ти бачиш, ти! Ти ніздрі роздуваєш,

Ти товпишся. Ти в захваті закляк:

Як мучиться!.. і корчиться!..буває ж ...

І стогне, стогне! ... — а ти ж думав як?

Це боляче. Це тяжко. Це смертельно.

Для цеї муки тіло заслабе.

Ну, кат — це кат, вогонь розвів ретельно.

А хто, Руане, хто примушував тебе?!

А втім, чого ж. Все так, на кожнім кроці.

Останнє в світі враження Христа:

Як той жовнір змочив ту губку в оцті

І ткнув її розп’ятому в уста.

Вітаю вас. Оплакую вас, люди.

Горю вогнем у вашу темноту.

Спасибі вам за наклепи й огуди,

За галас ваш і вашу німоту.

Не вирвуся. Прикручена, прикута.

Обвуглююсь у пекло вогняне.

А все-таки горять зі мною пута,

Що до стовпа прив’язують мене.

Прощайте, люди. Кланяйтесь горилам.

Згорю, одмучусь і воскресну я.

Та тільки буде пахнути горілим.

Руан, Руан, твоє, Руан, ім’я!

САДЖАНЕЦЬ

Деревце оперилося.

Пір’я зелене

тріпотіло на радісному гіллі.

В листопаді опало...

Деревце називалося кленом.