* * *
Сіре місто, бетонна маро,
до кісток перепахле гудроном.
Я маленька принцеса Метро,
коронована мертвим неоном.
В миготінні трасуючих трас,
в гримотінні новітньої ери
я рятуюся тут серед вас,
сталактити моєї печери.
Як втомився мій час від погонь!
Хоч на мить я себе відокремлю.
Може, я забіжу у вагон.
Може, я провалюся крізь землю.
Хай двигтить і вилискує Змій
в мармуровій мушлі склепіння.
Вже цей світ божевільний — не мій,
а моє вже тут тільки терпіння.
Чи боліло в Адама ребро,
коли Бог дав жону чоловіку?
Я маленька принцеса Метро
у печерах ХХ-го віку.
"Сірий день. Тьмяніючі трави"
* * *
Сірий день.
Тьмяніючі трави.
Чорна м’ята — при самій землі.
Несподівано квіти яскраві
спалахнули на сірому тлі.
Пурпурові, жовтогарячі,
найяснішим квітам рідня,
на осінній землі терплячій —
ніби залишок літнього дня...
Милий мій!
Розминаються люди,
і немає для них вороття...
Коли щастя у тебе не буде,
потьмяніє твоє життя,
коли будні приб’ють до землі, —
хай хоч згадка про наше кохання
спалахне на сірому тлі.
«Вітрила», 1958 р.
СКІФСЬКА БАБА
Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,
стоїш в степах… Курай і бугила…
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
Та це – минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла – коні, гаківниці, стріли,
Зрадецькі хани з профілем шулік…
Ти це забудь. Усе це застаріле.
Поглянь навколо. Це – двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітріли коси й руки.
Скришились плечі,– може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам’яні онуки.
Ти розумієш, бабо? Кам’яні!
Ото – літак, а не якась дараба.
Це все – прогрес. А ти стара як світ…
…Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється, ухопившись за живіт.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
СКРИПАЛІ З МАРАМОРЕША
Щосуботи, по роботі,
не сидиться паруботі.
Вісімнадцяте століття,
захід сонця — медовар.
Сходять хлопці у долину,
мнуть зубами бадилину,
на крисанях чорні пера
і наопашки кептар.
Буде грім до понеділка,
землю витопчуть до глянцю.
Кожен має свою дівку,
кожен хоче свого танцю.
Щоб не скоїлося бучі,
темперамент — Каліфорнія! —
скрипалі смички співучі
натирають каніфоллю.
Б'ють підборами дівчата,
чобітки, як на ресорах.
А з якого ж їм почати,
як замовлено штук сорок?
— Мокеняска!
— Унгуряска!
— Тропотіта!
— Инвертіта!
— Арделяна!
— Хацегана!
— Калабряза!
— Жок!
— Хейдея!
В зуби вдарив,
скрипку брязнув.
Ой, де я?!
В хлопців щелепи, як жорна.
Під рум'янцем ходять жовна.
Чорні очі, мов скажені,
в жовтім пасі — три кишені.
Сходить місяць, як діжа,
а в кишенях — три ножа:
один плаче,
другий сміється,
третій крові хоче.
Ріжте, бийте, Бога ради!
Але хто ж вам буде грати?!
Ну, пішов скрипаль до раю.
З скрипалем буває різне.
Та якщо він добре грав,
то навіщо ж його різать?
І між іншим, не музика,
а перекупка з тандити
той скрипаль, котрий потрафить
всім одразу догодити.
...Думу думали арбітри.
Браги випили три літри.
Вісімнадцяте століття,
вісім кухлів на столі.
Скрипалі хіба ж не знають?
Що потрібно людям, грають.
Хай же грають на помості —
на три сажні від землі!
Будуть танці, будуть різні.
Буде чутно й за три сажні.
А хто хоче їх зарізать,
то для того недосяжні!
"Скупе, аж біле, сонце над полями"
* * *
Скупе, аж біле, сонце над полями.
Вдягає хлопець шапку на бігу.
Мигтять в очах чотири чорні плями —
рябенький пес на білому снігу.
А я дивлюсь, а я чомусь радію.
Моя душа від поля до небес.
А, власне, справді... теж мені подія...
Сніги і хлопчик, і рябенький пес.
СЛАЙДИ
У нашому саду була розкішна флора, —
жоржина й кропива, любисток і ревень.
І прадід мій ходив, як привид Ельсінора,
і сойка у кущах пищала цілий день.
Була в тому саду смородина й порічки.
Малина розрослась, як дикий чагарник.
Індустріальний подиїх п’ятирічки
до нас у сад тоді ще не проник.
Ще півники цвіли. Ще яблука родила.
В городі ще стояв локальний, свій, туман.
Бабуся той город так-сяк обгородила,
а потім щовесни білила той паркан.
А потім в паркані хтось виламав штахету,
ліхтариками груш вчарований між віт.
В ту дірку в паркані відрився світ поету —
великий, і складний, і незбагненний світ.
Прорубане вікно — з укропу у Європу.
В Європі вже був млин, двигучий, паровий.
І прадід мій ходив, як Ной після потопу.
А я собі, мала, була — як херувим.
Я пурхала в саду, розгойдувала квітку.
Полохала в гнізді пташину боязку.
А вранці крізь бузок дивилася на тітку,
котра була чомусь — як свіжий кущ бузку.
Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба.
У закутку душі хай буде трохи сад.