Мистецтво швах і чоловік не витязь.
Мені простіше.
Я між двох атак
встигаю випить рому, поголитись.
І написать листівку до Мадлен.
Тут ми, тут трупи, знаєш, аромати.
А ще вночі буває часом клен.
Коли, звичайно, не гарчать гармати.
Чого ти хочеш? Знову бути милою?
Так, як тоді? Париж, троянди, спека...
У тебе вдача — хай бог милує.
І я щасливий, що тебе вже спекався.
Кошмар тих літ, букет моєї дурості,
пір’їночка оскубаної мрії!
Мене б спитали: ще раз хочеш юності?
Будь ласка, прошу. Тільки без Марії.
Чого прийшла? Така тендітна пані.
І взагалі — перейдемо на ви.
Ти ж там живеш, здається, десь в Іспанії.
Хіба ж я що кажу тобі? Живи.
Затінюй очі капелюшком з крисами,
худе звіря із траурними рисами.
А пам’ять? Годі. Аутодафе.
Тут не Париж. Це фронт, а не кафе.
Було. Минуло. Говорити всоте?
Люблю Мадлен, далеку і святу.
Ти пам’ятаєш,, повість є у Гьоте —
лежиш з цією, уявляєш ту.
...Ти плачеш, Маріє? Ти дуже до неї заздра?
Тебе пече те ім’я, ті листи, ті вірші, той клен?
Даремно, Маріє. Бо він збайдужіє завтра.
І навіть тінню не стане ота всесильна Мадлен.
Згадається Анна. Майне Бланшет, Женевєва.
Обпалить жагою блискуча зрадлива Лу.
Адам був цнотливий : в раю була тільки Єва.
А тут їх стонадцять. І всі згорять на золу.
Розколеться череп, і стане на вірші скупо.
Якусь там клепку виб’є снаряд в умі.
Обруч — як на діжку. Щоб мислі трималися купи,
він буде ходити в якійсь чудернацькій чалмі.
Зажуриться. Ні пари, ані парості.
Мігрень душі...Написано не все...
І перша ластівка непроханої старості
в острішшя брів сивиночку внесе.
Дивак, бешкетник, чудо в решеті,
о, як притихне, як притихне він!
Аж поки зійде над життям, нарешті,
руда, як сонце, дівчина Жаклін.
Це теж любов, душа, як на дотації.
Затишний дім, не все ж і кабаре.
Було життя як вірш без пунктуації,
а смерть поставить крапку і тире.
І знов один. Заплатять гробокопам.
Розійдуться. Ні віршів, ні видінь.
І над останнім у житті окопом —
лиш тінь Марії, тінь Марії, тінь...
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ТІНЬ СІЗІФА
В корчах і в кручах умирають міфи.
Чугайстер щез. Покаялись нявки.
І тільки ми, подряпані Сізіфи,
тябричим вгору камінь-рюкзаки.
Руді стежки роз’їдені дощами.
З крутих плаїв зриваємся, йдемо.
У сьоме небо вийдемо з гущавин,
задавлені гранітними трюмо.
Цей мисник днів – мальовані тарелі,
ця тінь Сізіфа – потойбічний гість,
в столицях меду, в райдугах форелі,
у гіркоті покинутих обійсть.
Ми – гості бджіл. Посидим па бенкетах,
у кріслах пнів, на покуті проваль,–
Попович Женя, Мефістофель в кедах,
і мавки в шортах. І моя печаль.
І тінь Сізіфа, тінь тії печалі,
горбата тінь, трагічна тінь сторіч.
Лілові хмари іван-чаю
пливуть над прірвами у ніч…
Тут буде твердо душу відіспати.
Сидить Сізіф і журиться, біда.
І п’є за нас шампанські водоспади
потік гірський, веселий тамада.
Я знаю, важко. У твоєму віці.
Либонь, я знаю, що й подумав ти:
“Вже краще йти до Бога пасти вівці,
ніж на Вкраїні камінь цей тягти”.
Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески.
Для глядачів тут сцена закрута,
де чорний беркут з крилами наопашки
хребет землі до сонця поверта.
А ми йдемо, де швидше, де поволі.
Йдемо угору, і нема доріг.
І тінь Сізіфа, тінь моєї долі…
І камінь в прірву котиться з-під ніг…
"Ті, що народжуються раз на століття..."
* * *
Ті, що народжуються раз на століття,
умерти можуть кожен день.
Кулі примхливі, як дівчата, —
вибирають найкращих.
Підлість послідовна, як геометрія, —
вибирає найчесніших.
В’язниі гостинні, як могили, —
вибирають неприборканих.
Криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність.
Тріпочуть під вітром короткі обривки життя.
І тільки подвиг людського духу
доточить їх до безсмертя.
"Літературна газета", 26 січня 1962
"Той любить Фанні Брон, той любить Беатріче"
* * *
Той любить Фанні Брон, той любить Беатріче,
Лауру, Ганську або Наталі.
Коштовні імена на бархаті сторіччя!
Немеркнучі зірки на обріях землі!
О, скільки взято нот і списано паперу!
Шкода, як ореол не держиться чола.
Коли безсмертя впало на Ликеру,
вона якраз по бублики ішла.
"Той, що створив нас, був дуже розумний"
* * *
Той, що створив нас, був дуже розумний:
ввімкнув нам тільки ближнє світло свідомості.
Мчимося по космічній трасі, так і не знаючи, —
а що ж там в кінці Чумацького Шляху?..
"То рік Щура"
* * *
То рік Щура,
то Тигра,
то Дракона.
Мигтить життя в калейдоскопах Вічності.
Я в Твоїх очах надрукована
таємним шифром Твоєї ніжності.
ТРАВНЕВА ГІЛКА
Не було ніякої умови —
випадково зустрічались скрізь.
А скажи, що це невипадково, —
дівчина образиться до сліз.
Вештались по вулицях широких,
хитрували, здовжуючи путь,
та боялись навіть ненароком
лагідніше глянути, зітхнуть.
А коли ішли повз огорожу,
де буяла яблуня в цвіту, —
недріманну знехтував сторожу,
хлопець розігнавсь у висоту.
Умудрився дуже обережно
найніжнішу гілку відломить,
щоб зробилось тихо і безмежно,
щоб нічого вже не говорить...
От і все. А сумувать не треба.
І не варт мінитись на лиці,
коли в травні раптом біля тебе
пройде хлопець з гілкою в руці.
«Вітрила», 1958 р.
ТРАМПЛІН ДЛЯ СОСЕН И СНІГІВ