Глуха сінешна акустика.
За лиштву чіпляються айстри.
Бабуся скидала хустку
І ставала біла, як айсберг.
А я, діждавшися мужньо,
Не зводжу з неї очей.
А хатка, як біла мушля,
На самому дні ночей.
Жаринка в печі зачаєна,
Сніпка перевесло туге…
Таке все тоді звичайне,
Таке все тепер дороге.
"У Корчуватому, під Києвом..."
* * *
У Корчуватому, під Києвом,
рік сорок другий, ожеледь, зима.
Рябенький цуцик п’ятами накивує.
Знічев’я німець зброю підніма.
І цілиться. Бо холодно і нудно
йому стоять, арійцю, на посту.
А навкруги безсмертно і безлюдно,
бо всі обходять німця за весну.
Лишає мить у пам’яті естампи.
Ворона небо скинула крильми.
Вже скільки снігу і подій розтануло
там після тої давньої зими!
Вже там цвіли і квітли незліченні,
вже там і трасу вивели в дугу.
...А все той німець цілиться знічев’я.
...А все той песик скімлить на снігу.
УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
"У марафона вломилась нога"
* * *
У марафона вломилась нога.
Зупинятися час і подумати.
Ця дорога мені дорога, —
зупинитися, кажу, час і подумати.
Хай назустріч відкритим ротам
Хтось виносить на грудях стрічку.
А у мене фініш не там,
навіть зовсім в іншому напрямі.
Перетерла душа всі віжки.
Йти по колу — не мій маршрут.
Я зійшла з бігової доріжки,
моя доля — бігти не тут.
Це ж не спорт, щоб до впаду мчатися,
не пробіжки і не турне.
І чого б то я ганялася за сучасністю?
Нехай вона мене дожене.
1963
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Умирають майстри"
* * *
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.
"У мить натхнення Бог створив Сицилію"
* * *
У мить натхнення Бог створив Сицилію.
Створив її із каменю суцільного.
В чоло поцілував, перехрестив
і на долоні в море опустив.
"У наших лісах блукають вже інші люди"
* * *
У наших лісах блукають вже інші люди.
Вони нас не знають. Це будуть вже їхні ліси.
Життя непоправне. Його фінали й прелюди
впадають невпинно у інші долі й часи.
Червона автівка стоїть, як "божа корівка".
Невидимі люди по наших лісах розбрелись.
Болить моя пам'ять. Життя — засвічена плівка.
Ті люди блукають, як ми з тобою колись.
Так само "ау!" гукають на повні груди,
луна їм вертає свою найтривалішу з нот.
У їхніх лісах блукатимуть інші люди.
А сосни шумлять. Життя — великий цейтнот.
1.10.2002
«Мадонна перехресть», 2011 р.
.
"У присмеркові доброї дібровості"
* * *
У присмеркові доброї дібровості
пшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровості
сідлає вічність чорного коня.
Киреї хмар на плечах має вічність.
Вони пливуть кудись на Чигирин.
Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.
По саму душу в спокій і полин.
Отак брести. А тиша — як в соборі
з давно-давно загубленим ключем.
Холоне степ, і невкипілі зорі
рогатий жук виймає рогачем.
А там — Дніпро, аж ген до Базавлука,
аж за пороги й далі за лиман.
Об цілий світ спіткнулася розлука
і йде на нас, страшна, як Тамерлан.
А ти десь там, за даллю вечоровою,
а ти десь там, за морем тишини, —
так владно, так повільно вичаровуєш
мене із ночі, з тиші, з далини…
"У світі злому і холодному"
* * *
У світі злому і холодному,
де щастя зіткане з прощань,
чи ми пробачим одне одному
цю несподівану печаль?
Чи будем вік себе картати?
Але за віщо, Боже мій!
За те, що серце калатати
посміло в ніжності німій?!
За ті передані привіти?
За тихий погляд, що п’янить?
Нехай це сонечко посвітить.
Нехай ця туга продзвенить.
"Усе було — і сум, і самота"
* * *
Усе було — і сум, і самота.
І горе втрат, і дружба нефальшива.
А ця любов — як нитка золота,
що й чорні дні життя мого прошила.
Усе було, було й перебуло.
А ця любов — як холодно без неї!
Як поцілунок долі у чоло.
Як вічний стогін пам’яті моєї.