і прилітають гуси щовесни.
Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю — і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.
"Цей ліс живий. У нього добрі очі"
* * *
В. Ц.
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
"Це називалось — творчі семінари"
* * *
Це називалось — творчі семінари.
Шукання іскри золота в піску.
…Пливли над лісом фіалкові хмари,
як обважнілі кетяги бузку.
Ішов Хікмет. Іще блідий. Ознака —
Що серце знов, що тяжко, що воскрес.
А поруч з ним оранжевий собака,
Такий красивий вишуканий пес.
Ішов Хікмет. Ішов на зустріч з нами.
А ми були тоді Літінститут.
Усі питання сколоті тернами,
хотіли бути вирішені тут.
О, ми були великі полемісти!
Пашів рум’янцем юності азарт —
на всі питання зразу відповісти,
усі проблеми зразу розв’язать.
Була розмова довга і гаряча,
уже й ті храми вечір перебув.
Хікмет сказав:
— Там зараз передача.
Будь ласка, хтось зловіть мені Стамбул.
Все перейшло враз в іншу площину.
і гладив він оранжевого пса.
А ми йому ловили батьківщину.
І це був сум. І це була краса.
А світ хрипів. Всі станції гриміли.
Співав,кричав і сперечався світ.
Чи ми знайти ту хвилю не зуміли,
чи десь вона розбилась об граніт, —
але крізь шум, крізь клекіт той і галалс,
крізь голоси немислимих країн, —
Туреччино! Чого ж ти не озвалась?
Він так тужив за голосом твоїм!
"Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання..."
* * *
Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання.
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік —
ця тривога, ця ніжність,
незатьмарений рай без вагання,
заворожене щастя, — чи буває таке навік?
Що з осяянь своїх ми щодня непомітно втрачаєм?
Як сахається розум! Втомилась душа від шулік.
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік.
ЦИГАНСЬКА МУЗА
До поезії треба сходитись,
як до великого вогнища.
Папуша
Плювалися циганки, сміялися а Папуші,—
ну, що це за циганка? Як виродок в сім’ї.
Це ж скільки душ дітей,
і душі всі як душі.
А ця — неначе змалку зурочено її.
«Папуша» — значить «лялька».
Спиняються мужчини.
Красунечки такої іще не бачив світ.
Така розкішна лялька з печальними очима,
танцює, і ворожить, і… учить алфавіт!
Під школою стояла. Питала у дівчаток,
смаглявими руками допавши букваря:
оце велике слово, — а де його початок?
Для чого букві хвостик? Як пишеться зоря?
Циганки як циганки, меткі на заробітки.
Обдурить, заморочить, до нитки обдере.
А ця собі одна, сидить біля кибитки.
Бував, поворожить — і грошей не бере.
Пройшли усе Поділля. Намети і монети.
Добралися до Польщі. Циганки — ну і ну!
Ото десь по містечку як пройдуть, мов комети,—
там щезне кріль, там курка, там глечик на тину,
Худющі францісканці хрестились дрібно-дрібно,
Папуша вкрала книжку. У Кракові. В купця.
Циганки покрутили: воно тобі потрібно?
Купець був грошовитий. Вже б краще гаманця.
А іншим разом знову. Прийшли у Закопане.
Хапали всіх за фалди: постій, поворожу.
Й Папуша ворожила. А потім каже: — Пане,
даси мені паперу? Я ще й не те скажу.
Красивий-інтересний, і добрий, і хороший.
Сто років будеш жити, і діток буде п’ять. —
Вернулася у табір. Вітчим їй каже: — Грошей. —
А діти — кільканадцять — голісінькі стоять.
Хотів її прибити. Вже й замахнувся... Де там!
Із табору тікала... і знов прийшла до них...
За що циганський Бог їх покарав поетом? —
здається, так їх звуть, людей отих чудних.
Навчилась десь писати. Папір ховає в шматті.
Нанизує слова, як бублики на шнур.
Циганська дітвора, сунделики кучматі,
тягають той папір циганам на розкур.
Неписаний закон циганського народу —
віків не ворушити, бо буде каламуть.
Вітчизни в них нема, тому й поетів зроду
немає, не було і не повинно буть.
Кибиток кочових ребристі халабуди.
Старого вожака гартоване лице.
Циганську маяту виносити на люди?!
Будь проклятий навік, хто зважився на це!
Сережками трясти, співати гарно — й досить.
Панка приворожити, здурить когось — не гріх.
А літери писать — тебе ніхто не просить.
Поезія? Народ?!
Ти що — проти своїх?!
Ми плем’я. Ми горох. Ми котимось по світу.
Там пригорща. Там жменя. А кореня — ніде.
Що з того, що той цар прославив Суламіту?
А де тепер той цар і Суламіта де?
Хапай своє життя, звірятко повногруде!
Розкручуй карусель цвітастих спідничок!
Минулого нема. Майбутнього не буде.
Є скрипка, є життя. І ти на ній — смичок.
Зіграй свою печаль, свою жагучу душу.
Пройди по цій землі і слід свій замети.
А там, а там, а там!..
Труснем циганську грушу —
та й буде урожай, ще сто таких, як ти.
Папуша тютюну, розкурено, та й годі.
Розвіялось в степах, такий солодкий дим.
Циганська доля там, у зоряній колоді,
і цим, і тільки цим народ твій невредим.