преподобний еверлі томас
Натомість хлопець просто пробіг крізь чоловіка, який тим часом далі простував до білої кам’яниці, схлипуючи на ходу.
роджер бевінс ііі
Він не схлипував. Навпаки, цілковито панував над собою і крокував з неабиякою гідністю й упевненістю в…
ганс воллмен
Тепер він був уже ярдів за п’ятнадцять і йшов прямо до нас.
роджер бевінс ііі
Преподобний запропонував нам зійти зі стежки.
ганс воллмен
Він, преподобний, був твердо переконаний, що дозволяти комусь проходити крізь себе не годиться.
роджер бевінс ііі
Тим часом чоловік підійшов до білої кам’яниці, відімкнув ключем двері й увійшов досередини. Хлопець подався слідом за ним.
ганс воллмен
Хвилюючись, щоб з хлопцем не трапилося нічого лихого, ми з містером Бевінсом і містером Воллменом увійшли й собі.
преподобний еверлі томас
І тоді той чоловік дещо зробив… я навіть не знаю, як…
ганс воллмен
То був високий чолов’яга. І, видно, дужий. Досить дужий, щоб висунути хлопців…
преподобний еверлі томас
Хвороб-короб.
ганс воллмен
Отже, чоловік висунув з ніші у стіні короб і поставив його на підлогу.
роджер бевінс ііі
І відкрив.
ганс воллмен
Опустившись навколішки перед коробом, чоловік поглянув на те, що…
преподобний еверлі томас
Поглянув на форму… е-е… тіло хлопця у хвороб-коробі.
ганс воллмен
Так.
преподобний еверлі томас
Й ось тут уже він заплакав.
ганс воллмен
Він плакав увесь час.
роджер бевінс ііі
Він схлипнув, один раз, але так, що аж серце краялося.
ганс воллмен
Або застогнав. Мені це більше нагадало стогін. Стогін усвідомлення.
преподобний еверлі томас
Пригадування.
ганс воллмен
Раптової згадки про те, що було втрачено.
преподобний еверлі томас
А тоді з любов’ю торкнувся до обличчя й волосся.
ганс воллмен
Як, безперечно, не раз робив, коли хлопець був ще…
роджер бевінс ііі
Не такий хворий.
ганс воллмен
Авжеж, то був стогін усвідомлення, він ніби хотів сказати: ось воно, моє дитя, таке, як і було. Я знайшов того, хто був мені такий дорогий.
преподобний еверлі томас
Хто мені й далі такий дорогий.
ганс воллмен
Звісно.
роджер бевінс ііі
Утрата була зовсім свіжа.
преподобний еверлі томас
XVII
Віллі Лінкольн чахнув на очах.
Епстейн, там само.
Сумовито тяглися один за одним дні, а він тим часом усе слабшав і дедалі більше нагадував тінь.
Кеклі, там само.
Секретар Лінкольна, Вільям Стоддард, пригадував, що в усіх на устах було тоді одне запитання: «Невже немає жодної надії? — Жодної. Так кажуть лікарі».
Доріс Кірнс Ґудвін, «Команда суперників: політичний геній Абрагама Лінкольна».
Біля п’ятої години того пополудня я дрімав на дивані у себе в кабінеті, аж раптом мене розбудив його прихід. «Що ж, Ніколею, — сказав він здавленим від надміру почуттів голосом, — мій хлопчик відійшов — відійшов назавжди!», а тоді розплакався, повернувся і пішов до свого кабінету.
Джон Дж. Ніколей, «З Лінкольном у Білому домі», за ред. Майкла Берлінґейма.
Смерть настала якусь мить тому. Хлопець лежав на ліжку, покривало було відкинуте. Одягнений він був у блідо-голубу піжаму. Руки витягнуті по боках. Щоки все ще палали. На підлозі лежали одна на одній три подушки. Столик збоку стояв криво, ніби його грубо штовхнули.
«Очевидці історії: Білий дім Лінкольна», за ред. Стоуна Гіл’ярда (з уст Софі Ленокс, покоївки).
Я допомогла обмити його й одягнути і якраз поклала на ліжко, коли ввійшов містер Лінкольн. Зроду мені не доводилося бачити ще, щоб чоловіка так підкосило горе. Він приступив до ліжка, підняв з обличчя своєї дитини покривало і довго дивився, розважливо і з любов’ю, бурмочучи: «Мій сердешний хлопчик, він був занадто добрий для цієї землі. Бог покликав його додому. Знаю, на небі йому набагато ліпше, але ж ми так його любили… Важко, як же важко прийняти те, що він помер!».