преподобний еверлі томас
Так, Рейвендена торкалися.
роджер бевінс ііі
Але то таке торкання…
ганс воллмен
Еге ж, кому таке торкання потрібне.
преподобний еверлі томас
У нього протікав дах кам’яниці, і хвороб-короб зіпсувався.
роджер бевінс ііі
То його витягнули на світ Божий, відкинули віко.
преподобний еверлі томас
Була осінь, і бідолаху зовсім засипало листям. А він же ще той гордун. Банкір. Розповідав, що мав власний будинок у…
ганс воллмен
Його виволокли з короба і — гуп! — перекинули у новий. Тоді ще запитали жартома, чи він, бува, не забився, і якщо таки забився, то, може, скаргу бажає подати? І потім курили та курили, а сердешний Рейвенден (напівусередині, напівназовні, та ще й голова звісилася під геть незручним кутом) тим часом знай благав їх кволим голосом зробити йому ласку і покласти у не такій непристойній…
преподобний еверлі томас
То таке торкання…
роджер бевінс ііі
Звісно, нікому не потрібне.
ганс воллмен
Але це… це було щось зовсім інше.
роджер бевінс ііі
Тримати на руках, засидітися так довго, шепотіти просто на вухо такі добрі слова? Мій Боже! Мій Боже!
преподобний еверлі томас
Торкатися одного з нас, до того ж з такою любов’ю, так ласкаво, наче то хтось ще…
роджер бевінс ііі
Здоровий.
ганс воллмен
Ніби то хтось ще вартий любові та поваги?
Це неабияк нас підбадьорило. І дало нам надію.
преподобний еверлі томас
Либонь, ми все ж не аж такі не гідні любові, як убили собі в голову.
роджер бевінс ііі
XXV
Будь ласка, зрозумійте нас правильно. Ми були матерями і батьками. Багато років були чоловіками, вельми важливими особами, і першого дня, коли щойно тут опинялися, нас супроводжували цілі натовпи, такі великі й печальні, що, прагнучи не проґавити жодного слова з уст промовців, зносили всі огорожі, і потім просто полагодити їх було вже годі, доводилося ставити нові. Були молодими дружинами, які потрапили сюди під час пологів і зазнавали тоді такого нестерпного болю, що геть позбувалися природної для нас ніжності й лагідності, дружинами, які залишали своїх чоловіків такими закоханими, такими вимученими жахіттям тих останніх хвилин (адже їм видавалося, ніби ми зникаємо у тій моторошній чорній дірі розпанахані страшним болем, аж самі не свої), що знову полюбити вони не могли вже ніколи. Були кремезними чоловіками, спокійними і вдоволеними, які ще в ранній юності збагнули, що нічим особливим не відзначаються, і тоді ж радісно (а водночас і трохи збентежено, ніби беручи на себе нелегкий тягар) знайшли собі у житті нову мету: гаразд, якщо вже нам не судилося стати винятковими, то чому б не бути просто корисними? І багатіли, і повнилися добром, а тому були спроможні добро чинити: заклавши руки у кишені, посміхатися й оглядати світ, який нам щастило отак на ходу, проходячи мимо, зробити бодай на дещицю кращим (справити посаг он тій убогій дівчині, потай оплатити навчання он тому хлопчині). Були привітними, дотепними слугами, до яких поступово неабияк прив’язувалися господарі, бо ж у важливі, сповнені сенсу дні ми завжди знаходили влучне слівце, щоб їх підбадьорити. Були бабусями, терплячими і відвертими, хранительками деяких темних таємниць; бабусями, які вже завдяки своєму вмінню без осуду вислухати дарували мовчазне прощення — і відкривали шлях сонцю. До чого я, власне, веду: ми мали якесь значення, якусь вагу. Нас любили. Ми були не самотні, заблукані, дивакуваті, а мудрі — кожен по-своєму. Наш відхід викликав біль. Люди, які нас любили, сиділи тоді на ліжку, обхопивши руками голову, або спиралися обличчям просто на стіл і тяжко заводили, ніби дикі звірі. Нас любили, повторюю, а коли згадували, навіть через багато років, то, потішені бодай на мить цими споминами, всміхалися.
преподобний еверлі томас
А проте…
роджер бевінс ііі
А проте ніхто ніколи не приходив сюди, щоб так-от узяти когось із нас на руки та ще й промовляти при цьому такі-от ніжні слова.
ганс воллмен
Ніколи.
роджер бевінс ііі
XXVI
Невдовзі навколо білої кам’яниці зібралося вже ціле море таких, як ми.
преподобний еверлі томас