Выбрать главу

Ніколи в житті ти не мала нічого вдосталь, підсумувала Міранда Дебб.

На очах у мене забриніли сльози.

Чистісінька правда, схлипнула я.

Ти — хвиля, що розбилася об берег, сказала Міранда.

Ми все це кажемо, щоб тебе підігнати, мовила Сюзанна.

Я відповіла, що не дуже тямлю, про що це вони, але від ще одної такої піґулки точно не відмовилася б.

То ходімо з нами, запропонувала Міранда.

МакБейни у виярку зупинилися і нашорошили вуха. Корови — теж. Не знаю, як, але прислухалася навіть повітка.

Мене ж проймала втома, і то ще бозна-відколи.

Гаразд, думаю, я піду, погодилась я.

місіс ебіґейл бласс

Звіддалік, по ліву руку від мене, донісся крик — настрашений чи переможний, сказати напевне було годі, — а відразу ж опісля пролунав вогнезвук, пов’язаний із явищем спалаху світлоречовини; вперше ми почули його вже давненько, та все одно щоразу від нього аж мороз дер по спині.

Хто пішов?

Важко сказати.

Та й сам я зазнавав ще надто сильного тиску, щоб цим перейматися.

ганс воллмен

Ніби надихнувшись цією перемогою, наші мучителі подвоїли зусилля.

преподобний еверлі томас

Згори дощем посипалися трояндові пелюстки (веселенька така провокація): червоні, рожеві, жовті, білі, бордові. Далі — пелюстки прозорі, смугасті, крапчасті, із зображенням (якщо підняти з землі і придивитися, то там можна було побачити дуже детальні картинки двору, де ви бавилися у дитинстві, аж до зламаних квіткових стебел та покинутих напризволяще іграшок). Насамкінець задощило золотими пелюстками (вони справді були зі щирого золота і знай подзенькували, падаючи на дерева та каміння).

роджер бевінс ііі

А ще спів. Пречудовий спів, у якому звучала і туга, і обіцянка, і запевнення, і довготерпелива, щира приязнь.

ганс воллмен

Той спів проникав у саме серце.

преподобний еверлі томас

Аж хотілося, к***, танцювати.

бетсі берон

Але й плакати, к***, теж хотілося.

едді берон

Ага, у танці.

бетсі берон

Прийшла мама   Десь із десяток мам   Але жодна навіть і близько не пахнула так, як мама   Думаю, то був просто такий фокус   Відправити до самотнього хлопця десять фальшивих матерів

Ходімо з нами, Віллі, сказала одна з них

І тут раптом   Вони всі запахли так, як має бути   Навіть дуже так   І стали мене обнімати, і пахнули вже так, як треба

Мама   О, Боже   Така, як колись

Ти — хвиля, що розбилася об берег, сказала друга мама

Любий Віллі, мовила третя

Любий, любий Віллі, озвалася четверта

І всі ті мами страшенно мене любили, і хотіли, щоб я пішов з ними, і казали, що заберуть мене додому, щойно я буду готовий.

віллі лінкольн

І коли, коли ж тепер спізнаєш ти в усій повноті розкіш подружнього ложа, коли споглядатимеш Анну оголеною, коли вона повернеться до тебе у тому відомому стані, зі спраглими вустами і розчервонілими щоками, коли нарешті опаде навколо вас її волосся, розпущене одним грайливим, нестримним рухом? (Так промовляла Елсбет Ґроув, кузина моєї дружини — чи, радше, лицемірна істота, точнісінька копія Елсбет на вигляд, — виряджена у тонесеньку одежину з тріпотливим шовковим коміром.)

Я тобі скажу, коли, озвалася друга наречена, і тут уже я впізнав у ній свою любу бабуню (так само невідомо з якої рації виряджену у тонесеньку одежину з тріпотливим коміром). Ніколи. Усе скінчено. Ти, Оклецьку, обманюєш сам себе.

Відтоді, як були тут востаннє, зуміли вишпортати звідкілясь навіть моє дитяче прізвисько.

Анна хвилюється через те, що ти тут загаявся, мовила Елсбет. Просила тобі це переказати.

Я слабшав щосекунди і знав, що мушу якось оборонятися, тож запитав:

А сама вона тепер там? Чекає на мене? Там, куди ви так красномовно мене кличете?

От, і тепер я вже мав їх у жмені, бо хоч вони й раді були б обвести мене навколо пальця, та відвертої брехні все ж уникають.

Елсбет спалахнула і стривожено зиркнула на бабуню.

Відповісти на це твоє запитання… е-е… доволі складно, сказала вона.

Ви — демони, мовив я. Прибираєте знайомі обриси і хитрощами намагаєтеся заманити мене туди.

Еге ж, а ти, Оклецьку, такий уже порядний, що аж світишся! роздратувалася бабуня.

Скажи, ти чесно оцінюєш своє становище? запитала Елсбет.

Ти точно «хворий», Оклецьку? докинула й бабуня. Відколи це лікарі кладуть хворих до «хвороб-коробів»?