Просуваючись по кімнаті, я натрапляв на сріблястий клинець місяця то в одному вікні, то в іншому; він уперто, ніби якийсь старий жебрак, нав’язувався у гості.
Картер, там само.
До того часу, коли подали обід, невеликий блакитний місяць світив уже високо вгорі. Був усе ще доволі ясний, хоч і трохи змалів.
І. Б. Бріґґ ІІІ, «Колишні часи» (неопубліковані спогади).
Ніч і далі була темна та безмісячна; насувалася буря.
Альберт Трандл, «Ті найщасливіші роки».
Гості почали роз’їжджатися, коли повний жовтий місяць висів уже серед вранішніх зірок.
Д. В. Фізерлі, «Вашингтонська влада».
Важкі, наче свинцеві, тьмяно-рожеві хмари висіли дуже низько. Місяця не було. Ми з чоловіком на мить затрималися і поглянули вгору, на кімнату, де нездужав юний Лінкольн. Подумки я помолилася за здоров’я хлопця. Потому ми знайшли екіпаж і подалися додому, де, дякувати милосердному Богу, мирно спали наші діти.
Ебіґейл Сервіс, «Спогади однієї матері».
VI
Останні гості загаялися майже до світанку. У напівпідвальних приміщеннях цілу ніч працювали слуги, які прибирали після бенкету, допиваючи за роботою рештки вина. Спека, втома та випивка призвели до того, що кілька з них посперечалися між собою, а потім ще й побилися на кухні.
фон Дреле, там само.
Кілька разів я чула, як приглушеним шепотом люди казали: коли під дверима об’явилася сама смерть, влаштовувати такі-от веселощі не годиться; либонь, у такий час що скромніше світське життя, то прийнятніше.
«Збірка листів Барбари Сміт-Гілл, написаних у воєнний час», за ред. Томаса Скофілда та Едварда Морана.
Ніч поволі минула; настав ранок, і Віллі стало гірше.
Кеклі, там само.
VII
Вчора біля третьої над’їхала чимала процесія, десь із двадцять екіпажів — стільки, що й місця їм уже бракувало. Їх ставили на траві перед будинками, навскіс — уже на цвинтарному ґрунті, попід огорожею. І хто ж, як ти гадаєш, вийшов з катафалка? Сам містер Л., якого я впізнала, бо бачила вже портрет, — але гірко зігнутий і на вигляд страшенно сумний, його мало не вели, так, схоже, не хотілося йому входити до тієї печальної місцини. Сумної звістки я ще не чула і на мить спантеличилася, та вже невдовзі все прояснилося. Я помолилася за хлопця і за всю сім’ю: у газетах багато писали про його хворобу, й ось який нещасливий був у неї кінець. Наступної години екіпажі знай під’їжджали, й вулицею не можна було вже ні пройти, ні проїхати.
Весь той натовп зник у каплиці, і зі свого відчиненого вікна я чула, що там діялося: музику, проповідь, ридання. Потому люди почали розходитися, а екіпажі — роз’їжджатися, деякі позчіплялися, і їх треба було розчіпляти. На вулиці і на травниках перед будинками залишився після них страшенний безлад. А сьогодні, ще однієї дощової і холодної днини, десь біля другої, до брами цвинтаря під’їхав лиш один не вельми великий екіпаж, і з нього знову вийшов президент, цього разу у супроводі трьох добродіїв: одного молодого і двох старих. Біля брами їх зустрів містер Вестон зі своїм молодим помічником, і вони всі подалися до каплиці. Незабаром можна було побачити, як помічник і ще хтось перекладають на ручний візок невелику домовину, а потім той сумний гурт рушив у напрямку північно-західного кутка цвинтаря; попереду котили візок, позаду важко крокував президент зі своїми супутниками. Схил там доволі крутий, дощ не вщухав, тож усе це злилося в результаті у достоту химерну суміш безрадісної меланхолії та безмірної незграбності, адже помічники насилу втримували ту домовину на візку, а ціла процесія, ба навіть сам містер Л., мусила тим часом дріботіти маленькими кроками, щоб утриматися на ногах на ковзкій від дощу траві.
Так чи інак, те бідолашне дитя, юного Лінкольна, виявляється, там за дорогою і залишать, хоч у газетах писали, буцім його мають тут-таки відправити назад до Іллінойсу. Їм позичили місце у склепі судді Керролла, й ти тільки уяви собі, Ендрю, який це біль: залишити свого любого сина поміж тим холодним камінням, ніби якогось птаха з перебитим хребтом, а самому податися геть.
Сьогодні видався тихий вечір, дорогий брате, і навіть Крік шумить начебто тихіше, ніж звичайно. Допіру вийшов місяць, освітив камені на цвинтарі — і на мить здалося, мовби на землю там зійшли ангели найрозмаїтіших кшталтів та розмірів: огрядні ангели, ангели завбільшки з собаку, ангели верхи на конях і т. д.
До всіх тих померлих я вже давно звикла, і вони, зізнаюся, складають цілком прийнятне товариство — там, у своїх оселях із землі та холодного каменю.