«Вашингтон воєнного часу: листи Ізабелі Перкінс періоду Громадянської війни», укл. та ред. Неша Перкінса ІІІ (запис від 25 лютого 1862 р.).
VIII
Отже, президент залишив свого хлопчика у позиченій могилі і подався далі працювати для країни.
Максвелл Флеґґ, «Лінкольн: історія для хлопців».
Знайти місце, ще більше сповнене миром чи красою, ніж те, де була розташована ця могила, навряд чи вдалося б; крім того, пересічний відвідувач цвинтаря не мав жоднісінького шансу бодай і випадково туди поткнутися, бо то була остання могила ліворуч у найдальшому закутку, на вершині стрімкого пагорба, який майже прямовисно опускався до Рок-Кріку. Знизу долинав приємний шум бистрої води, а супроти неба темніли міцні й голі тієї пори лісові дерева.
Кунгардт і Кунгардт, там само.
ІХ
У ранній юності я з’ясував, що маю певну схильність, яка мені здавалася цілковито природною, ба навіть чудовою, але для інших — для мого батька, матері, братів, друзів, учителів, священників, дідусів і бабусь — ця моя схильність ані природною, ані чудовою не була; навпаки, вони вважали її збоченою та ганебною. Тож я карався і не знав, що маю робити: невже й справді треба цю схильність відкинути, одружитися і приректи себе на, скажімо так, постійне невдоволення? Я хотів бути щасливим (як на мене, щасливими хочуть бути всі), а тому зав’язав невинну — ну, гаразд, доволі невинну — дружбу з одним хлопцем у школі. Проте вже невдовзі ми збагнули, що жодної надії для нас немає, і відтак (опускаю тут деякі подробиці, і невдалі спроби, і намагання розпочати все спочатку, і щиро прийняті рішення, і порушення цих рішень — там-таки, в кутку… е-е, возівні, і таке інше) якось пополудні, через день чи два після однієї гранично відвертої розмови, коли Ґілберт заявив про свій намір «жити надалі правильно», я приніс до своєї кімнати різницького ножа й, написавши по записці батькам (основна думка: вибачте) і йому (я кохав, тож іду з почуттям повноти), присів над керамічною ванночкою і люто перетяв собі вени на зап’ястях.
Від кількості крові та її несподівано разючого червоного кольору на тлі білої посудини мене аж замлоїло, і я очманіло опустився на підлогу. Тієї миті — говорити про це трохи ніяково, але, хай там як, сказати треба, — так от, тієї миті я передумав. Тільки тоді (однією ногою вже, так би мовити, там) я раптом збагнув, яке ж усе навколо невимовно прекрасне — і створене з неймовірною точністю власне для того, щоб дарувати нам насолоду; ще я побачив, що був буквально за пів кроку від того, щоб змарнувати дивовижний дар — можливість щодня чудуватися мало не безмежним чуттєвим раєм, величним торговищем, куди з любов’ю постачають усе досконале й витончене: комашині рої, що витанцьовують у скісному промінні серпневого сонця; трійко чорних коней, які стоять голова до голови у полі, майже по коліна у снігу; запах яловичого бульйону, що його доносить вітерець з розфарбованого помаранчевими відблисками вікна прохолодного осіннього…
роджер бевінс ііі
Добродію… Друже…
ганс воллмен
Я… я знов узявся за своє?
роджер бевінс ііі
Еге ж.
Передихніть. Усе гаразд.
Гадаю, ви трохи бентежите нашого новоприбульця.
ганс воллмен
Дуже перепрошую, юний добродію. Мені лише хотілося ось так, на свій лад, вас привітати…
роджер бевінс ііі
«Від кількості крові» вас «аж замлоїло», ви «очманіло опустилися на підлогу» і «передумали».
ганс воллмен
Саме так.
Від кількості крові і її несподівано разючого червоного кольору на тлі білої посудини мене аж замлоїло, і я очманіло опустився на підлогу. І тієї миті передумав.
Надіятися я міг тільки на те, що мене знайде хтось зі слуг, тому пошкандибав до сходів і кинувся вниз, а звідти зумів якось доповзти до кухні…
Де залишаюся ще й досі.
Чекаю, аж мене знайдуть (лежу долі, головою до печі, до щоки прилипла шкуринка помаранчі, поряд валяється перевернутий стілець) і оживлять, щоб я міг підвестися і прибрати весь цей жахливий безлад, який накоїв (матері це точно не сподобається), а тоді вийти, новою і сміливішою людиною вийти у той чудовий світ і почати жити! Чи віддаватимусь я своїй схильності? О, так! І робитиму це зі смаком! Опинившись на волосині від того, щоб утратити все, я тепер звільнився від усілякого страху, вагання та сором’язливості, тож, повернувшись до життя, маю намір благоговійно мандрувати землею, ковтати, вдихати й пробувати все, що заманеться, і любити кого сам захочу; торкати і куштувати дивовижі цього світу (а часом просто, затамувавши подих, стояти серед них), споглядати, приміром, пса, що заснув у трикутному затінку від крони дерева і ворушить уві сні лапами; схожу на піраміду купку цукру на стільниці з чорного дерева, яку поступово, кристалик за кристаликом, перебудовує на свій манір непомітний протяг; хмару, що, наче корабель, пропливає над округлим зеленим пагорбом, на вершині якого бадьоро витанцьовує на вітрі шерег розвішених на мотузці барвистих сорочок, тимчасом як унизу, у місті, розгоряється багряно-блакитний день (достеменне втілення музи весни), а кожне поросле росяною травою і пройняте квітами подвір’я мало не божеволіє від…