преподобний еверлі томас
Містер Лонґстріт нарешті перестав мацати місіс Крофорд, розплакався і попросив у неї пробачення.
роджер бевінс ііі
(Просто я, мила моя, такий самотній!)
сем лонґстріт-«мазунчик»
(Я могла б, якщо бажаєте, назвати вам деякі дикі квіти з наших пралісів.)
місіс елізабет крофорд
(З задоволенням послухаю.)
сем лонґстріт-«мазунчик»
Верна Блов та її мати, Елла, які звичайно поставали перед нами у вигляді двох майже однакових старих карг (хоч обидві померли під час пологів, а отже, до старості у тій попередній місцині не дожили), були тепер знову молоді (кожна ще й штовхала поперед себе дитячий візочок) і страшенно цим тішилися.
ганс воллмен
До сердешної Літці, жертви хтозна-скількох зґвалтувань, повернувся дар мови, і вона насамперед заходилася дякувати місіс Годж за те, що та протягом усіх цих самотніх і мовчазних років говорила за неї.
елсон фарвелл
Місіс Годж, великодушна жінка, відповіла на подяки Літці лише скупим кивком, бо не могла відвести очей від своїх рук і ніг, які зненацька загоїлися й уже не кривавили.
томас гейвенс
Та незважаючи на ці чудесні перетворення серед нашого люду, містер Лінкольн не зупинявся.
роджер бевінс ііі
Взагалі.
ганс воллмен
Навпаки.
преподобний еверлі томас
Ще й наддав, таке враження, ходу.
роджер бевінс ііі
Наміряючись полишити цю місцину якомога швидше.
ганс воллмен
Ех… пробурмотіла Верна Блов, і навіть у той момент нищівної поразки мене просто вразила її відновлена юна врода.
роджер бевінс ііі
LXXVIII
Я гукнув Холостяків, які тут-таки з’явилися на поклик і, доки я пояснював, у якому розпачливому становищі ми опинилися, і просив облетіти приступні терени та привести на допомогу всіх, кого пощастить, ширяли над нами, скидаючи донизу крихітні випускні шапочки (і так, на свій милий та наївний лад, виявляючи увагу й зацікавлення).
А що саме треба казати? запитав містер Кейн.
Ми ж не бозна-які «майстри слова»! озвався містер Фуллер.
Кажіть, що ми тут намагаємося врятувати одного хлопця, пояснив містер Воллмен. Єдиний його гріх у тому, що він — дитя, а творець цього місця через причини, нам не відомі, вважав, що бути дитиною і любити своє життя настільки, щоб хотіти тут залишитися, — страшний гріх, вартий найсуворішої кари.
Кажіть, що ми втомилися бути нічим, і нічого не робити, й узагалі нічого ні для кого не означати, і жити у постійному страху, додав преподобний.
Не певний, що ми зможемо все це запам’ятати, завагався містер Кейн.
Надто вже серйозно звучить, мовив містер Фуллер.
Як вирішить містер Ліпперт, так і буде, сказав містер Кейн. Він же у нас за старшого.
роджер бевінс ііі
Хоч, Правду мовлячи, ми Троє були однолітками, адже кожен із нас опинився у цьому Місці посеред двадцять восьмого Року свого життя (на той час не спізнавши ще ні любові, ні шлюбу), серед членів нашого невеликого Гурту я й справді був, якщо підходити до питання суто технічно, вищим, так би мовити, за Званням, бо прибув сюди першим і майже дев’ять років провів тут на Самоті, аж доки до мене Долучився містер Кейн (його доправив сюди Індіанський Спис, який вельми невчасно встромили йому в сідницю); як наслідок, майже на одинадцять років ми з містером Кейном утворили Нерозривний Дует, доки оце Щеня, сиріч містер Фуллер, не надумало стрибнути на п’яну голову з однієї силосної вежі у Делавері, перетворивши відтак наш Дует на повноцінне Тріо.
Обміркувавши цю Справу, я подумав, що долучатися до неї, схоже, не в наших Інтересах, адже вона жодним чином нас не стосується і може становити Загрозу для самої нашої Свободи, й обтяжити нас Згубними Зобов’язаннями, й обмежити наші Намагання завжди та незмінно робити тільки й виключно те, що нам до Вподоби; ба більше, усе це може мати Фатальний Вплив на нашу здатність Залишатися тут.
Мені страшенно прикро, гукнув я униз, але ми не хочемо, а отже, й не будемо!
стенлі ліпперт-«прохвесор»
Тепер Холостяки посипали нас згори котелками: чорними, похмурими, похоронними; було таке враження, що попри звичну свою легковажність вони усвідомлювали всю вагомість того моменту і хоча й не мали наміру тут баритися, все ж шкодували, що не можуть допомогти.