Цього знести я не міг; невже навіть тепер у мене не зосталося жодної надії?
(Либонь, подумав я, оце і є віра: бути впевненим, що наш Господь навіть щонайдрібніше добре намірення не залишає поза своєю увагою.)
преподобний еверлі томас
Ну, доста, спохопився вермонтець.
Так, до діла, мовила жінка. Ми й так уже витратили на цього хлопчиська купу сил.
А попередню пригадуєте? спитав британець. Ту дівчину? Вона якась набагато згідливіша була.
Чудесна дитина, погодилася жінка. Цілковито пасивна.
Жоднісінького клопоту нам не завдала, докинув британець.
Еге ж, що хотіли, те з нею й робили, пристав на цю думку і шепелявий бас.
Так-то воно так, обізвався вермонтець, але й усієї цієї «допомоги» вона не мала. І то правда, підтвердив британець. Ніхто й пальцем не кивнув, щоб їй допомогти.
Юначе, звернулася жінка до хлопця, то де беремося до діла? Тут? Чи на даху?
роджер бевінс ііі
Хлопець надалі мовчав.
ганс воллмен
На даху, коли ваша ласка, попросив преподобний.
Чудово, відказала жінка.
І панцир тієї ж миті розпався. Хлоп’я було вільне.
роджер бевінс ііі
Чи можу я попросити довірити мені честь його туди віднести? запитав преподобний.
Звісно, відказала жінка.
ганс воллмен
Я нахилився й підняв хлопця на руки.
І побіг.
Зі склепу в ніч.
Біг посковзом.
Біг посковзом, неначе вітер.
Біг до єдиного місця, де, ледь жевріла у мене надія, хлопець міг іще сподіватися знайти хоч якийсь притулок.
преподобний еверлі томас
LXXXII
Радість, яка ж радість!
Неймовірно відважний учинок!
роджер бевінс ііі
Падлюка! втомлено скрикнула жінка.
ганс воллмен
Ми з містером Воллменом посковзом вибігли з білої кам’яниці навздогін за преподобним.
роджер бевінс ііі
Позаду нас здійнялася нараз невисока хвиля, така собі рухома стіна до коліна заввишки з усього того, у чому перебували тієї миті демонічні істоти (у траві, у землі, у надгробках, у статуях, у лавках)…
ганс воллмен
Ось вона проминула нас…
роджер бевінс ііі
(Ніби діти, які купаються в океанських хвилях, ми спочатку піднеслися вгору, а тоді опустилися вниз.)
ганс воллмен
…і наздогнала преподобного.
роджер бевінс ііі
А той, хоч здиблена матерія гороїжилася навколо і знай частувала його штурханами та лихословила, тим часом уже збіг донизу з невисокого пагорба біля повітки садівника.
ганс воллмен
Попереду забовваніла каплиця, і тут ми нараз збагнули, що він задумав.
роджер бевінс ііі
Розділившись на два, так би мовити, бойові загони, демонічні істоти рухалися тепер обабіч преподобного, а тоді одночасно здибили землю з обидвох боків до висоти колін і кинулися навперейми йому під ноги.
ганс воллмен
Падаючи, він інстинктивно перекотився на спину, щоб хоч трохи пом’якшити таким чином силу удару й захистити хлопця.
роджер бевінс ііі
І тут вони його запопали.
ганс воллмен
Запопали їх.
Полювали за хлопцем, але, таки його вполювавши, скрутили і преподобного.
роджер бевінс ііі
Оскаженіли так, що, схоже, не здатні були вже розрізняти, хто є хто, а може, просто вирішили не морочити собі цим голови.
ганс воллмен
Заки ми до них домчали, обидва — і преподобний, і хлопець — були вже тісно запаковані разом у новий панцир, який швидко затвердівав.
роджер бевінс ііі
Зсередини доносилися жахливі крики преподобного.
ганс воллмен
Вони схопили мене! кричав він. Навіть мене! І що тепер… тепер я мушу йти! Господи Боже! Йти? Чи зостатися у цій пастці довіку?..
Йдіть, звісно, йдіть, рятуйтеся, любий друже! гукнув йому я. Йдіть!
Але я не хочу! зойкнув він. Мені страшно!
Кричав здушеним, не своїм голосом, і ми зрозуміли, що панцир дістався вже йому до рота, ба навіть проник, таке враження, і в мізки, бо те, що ми чули далі, скидалося радше на якесь марення.
Той палац! скрикнув він у самому кінці. Той страшний діамантовий палац!
роджер бевінс ііі