Вілсон і Девіс, там само (з уст Леонарда Светта).
Ніколи у житті не стикався я більше з людиною, яка виявляла б таку саму готовність служити іншим.
Гольцер, там само (з уст Джона Г. Литлфілда).
Ненависник з нього був, звісно, геть кепський.
Вільям Г. Герндон і Джесс В. Вейк, «Абрагам Лінкольн: правдива історія великого життя».
Якого ж болю мали завдавати такому від природи співчутливому чоловікові страждання його любого хлопчика!
Флеґґ, там само.
Віллі Лінкольн лиш метався та стогнав, і хоч якось цьому зарадити було годі.
Гіл’ярд, там само (з уст Д. Страмфорта, дворецького).
Щоки у Віллі палали, він блукав очима навколо і тихенько стогнав від розпачу; усе це свідчило, схоже, про те, що він зазнавав неабияких страждань, а водночас страшенно хотів їх уникнути і знову бути собою — щасливим маленьким хлопчаком.
Гонер, там само.
Метаючись на ліжку, юний Віллі скинув із себе золотисто-фіолетове покривало. Тепер воно жужмом лежало на підлозі.
Стернлет, там само.
Жовта облямівка, золоті китиці та торочки не скрашували похмурого враження, яке справляв королівський декор, радше навпаки; тим, хто сюди заходив, вони нагадували, що морок і смерть приходять навіть до принців.
Епстейн, там само.
Та ось очі потьмарилися, й усе те безупинне метання припинилося. Це затишшя, втім, жахало чи не найсильніше. Тепер він був зовсім сам. Ніхто не міг ні допомогти, ні завадити йому у тій останній земній мандрівці, яка, здається, уже розпочалась.
Гонер, там само.
Чоло йому зросив передсмертний піт.
Кеклі, там само.
Перш ніж згасне останній віддих, час у смертному покої начебто цілковито спиняється.
Стернлет, там само.
Президентові залишалося лише стояти і дивитися, широко розплющивши очі; над цими страшними новими обставинами, що так брутально вторглися у його життя, влади він не мав жодної.
Гонер, там само.
LXXXVII
Заждіть-заждіть, мовив хлопчак.
Сидів там, у своєму батькові, зі зляканим виразом на личку; схоже, те, що він там чув, його радше засмучувало, ніж тішило.
Виходь, наказав я.
Я не розумію, сказав він.
Виходь негайно, повторив я.
ганс воллмен
LXXXVIII
Тіло бальзамували 22 лютого доктор Браун і доктор Александер, допомагав їм доктор Вуд.
«Традиційні уявлення про Лінкольна: бюлетень фонду Життя Лінкольна», № 1511, січень 1964 р.
Ні Браун, ні Александер не бальзамували Віллі особисто; цю роботу виконав їхній майстер-бальзамувальник Генрі П. Кеттел.
Томас Дж. Кровелл, «Викрадення тіла Лінкольна».
Головним розпорядником похорону був Френк Т. Сендз. Можливо, саме він завбачливо запропонував вкрити груди трупа зеленню та білим цвітом резеди (Reseda odorata), відомої своїм надзвичайно міцним солодким ароматом.
Епстейн, там само.
Було використано метод Саньє з Парижа.
«Традиційні уявлення про Лінкольна», там само.
Саньє першим почав застосовувати хлорид цинку.
Стівен Ведж та Емілі Ведж, «Уповільнення смерті: бальзамування та культ безсмертя».
П’ять кварт двадцятипроцентного розчину хлориду цинку, введені у підколінну артерію, не лише дозволяли зберегти тіло щонайменше на два роки, але й викликали дивовижне перетворення, надаючи йому вигляду осяйного білого мармуру.
Кровелл, там само.
Про метод Саньє робили всілякі доволі непересічні заяви; стверджували, наприклад, що завдяки цьому методу останки перетворюються «на оболонку статуї, на скульптуру».
«Традиційні уявлення про Лінкольна», там само.
Для цієї процедури там-таки на місці склали тимчасовий стіл на підмостках. Килими у Зеленій кімнаті скрутили, а підлогу застелили великим квадратним шматком брезенту.
Д-р Донован Дж. Рут, «Асистент лікаря: мемуари Д. Рута».
Спускати з тіла кров не треба було. Хлопця роздягнули, на лівому стегні зробили надріз. Хлорид цинку ввели у тіло за допомогою металевої помпи маленького діаметру. Жодних незвичайних труднощів при цьому не виникло. Потім на місце надрізу наклали невеликий шов, і хлопця знову вдягнули.
Ведж і Ведж, там само.
Мати була надто прибита горем, тож одяг для похорону вибирав батько; той одяг принесли нам у великій коробці з-під капелюха.