Ґерлі, там само.
І там сидів чоловік, який і так уже несе на плечах та в думках таку ваготу, що цілий світ лише приголомшено за цим спостерігає; тепер же його зігнув ще й інший тягар, який тиснув на серце і на голову так, що він аж похитувався. Зазнав-бо нового удару, який забрав у нього любе дитя!
Вілліс, там само.
Президент звівся на ноги, підійшов до домовини і став над нею, сам-один.
Френсін Кейн, «Темні дні».
Напругу і горе в каплиці можна було відчути на дотик. У ці останні дорогоцінні миттєвості поряд зі своїм сином президент стояв, опустивши голову; молився він, плакав чи заціпенів від горя — сказати напевне було важко.
Сміт-Гілл, там само.
Звіддалік донісся якийсь крик. То, певно, керував товаришами хтось із робітників, які розчищали територію цвинтаря після тієї спустошливої бурі.
Кейн, там само.
Президент відвернувся від домовини — для цього, правдоподібно, потрібне було неабияке зусилля волі, — а мені подумалося: як же важко, либонь, залишати свою дитину у місці, де панує такий морок і така самотність; з живим дитям, довіреним його опіці, він ніколи б так не повівся.
З приватного листування містера Семюела Пірса (з дозволу правовласників).
За останніх кілька днів президент, здавалося, сильно постарів. До нього було звернено тієї миті багато співчутливих очей та молитов, він, схоже, це відчув, опам’ятався і вийшов з каплиці; був страшенно сумний на виду, але сльозам волі ще не давав.
Сміт-Гілл, там само.
Я підійшов до президента, взяв його за руку і висловив щире співчуття.
Але він, таке враження, не слухав.
Його обличчя світилося якимсь темним зачудуванням.
Віллі мертвий, сказав він так, наче щойно це збагнув.
Пірс, там само.
ХСІ
Хлопчак підвівся.
ганс воллмен
Вийшовши, таким чином, з містера Лінкольна.
роджер бевінс ііі
Й обернувся до нас.
ганс воллмен
Бліде кругле обличчя мало здивований вигляд.
роджер бевінс ііі
Можна вам дещо сказати? запитав хлопчак.
Як же він мені тієї миті подобався! Такий трохи дивакуватий парубійко: довгий чуб, випнутий кругленький животик, досить дорослі манери.
Ви не хворі, сказав він.
ганс воллмен
Усі раптом занервували й розхвилювалися.
роджер бевінс ііі
Те, що лежить у моєму коробі, вів далі він, не має до мене жодного стосунку.
ганс воллмен
Люди почали протискатися до дверей.
роджер бевінс ііі
Тобто, має, продовжував він, або мало. Але тепер я вже існую зовсім окремо. Від нього. Не знаю, як це пояснити.
ганс воллмен
Замовкни, наказав містер Воллмен. Будь такий ласкавий, негайно замовкни.
Те, чим ми тут начебто хворіємо, має назву, мовив хлопець. Вам вона не відома? Невже ви справді її не знаєте?
роджер бевінс ііі
Тепер уже порятуватися втечею намагався багато хто, і біля дверей зчинилася тиснява.
ганс воллмен
Це просто дивовижно, сказав хлопець.
Зупинись, попросив містер Воллмен. Зупинись, прошу тебе. Заради добра всіх цих людей…
Мертві, промовив хлопець. Чуєте, ми всі мертві!
роджер бевінс ііі
Раптом десь позаду пролунало один за одним три схожі на тріскучі удари грому, добре знані і все одно неймовірно моторошні вогнезвуки, пов’язані з явищем спалаху світлоречовини.
ганс воллмен
Озирнутися і подивитися, хто пішов, я не наважувався.
роджер бевінс ііі
Ми померли! майже радісно вигукнув хлопець і повагом виступив на середину приміщення. Померли, померли, померли! Те слово. Те страшне слово.
ганс воллмен
Перді, Барк та Елла Блов билися у віконній ніші, мов птахи у пастці; безжальні слова хлопця забирали в них сили і викликали відчуття небезпеки.
роджер бевінс ііі
Верна Блов стояла внизу і благала маму спуститися на землю.
ганс воллмен
Послухай-но, мовив до хлопця містер Воллмен, ти помиляєшся. Якщо те, що ти кажеш, — правда, то хто ж тоді це каже?