Тут він з мене вийшов, і я зраділа.
Біля головних воріт, так само на шляху в того білого, стояв містер Гейвенс, і він зробив те, на що мені не вистачило ні зухвалості, ні бажання.
місіс френсіс годж
XCVI
Що на мене тоді найшло, не знаю. У тій попередній місцині схильністю до нерозсудливих учинків я не відзначався зроду. Бо навіщо? Містер Коннер зі своєю доброю дружиною та всі їхні діти й онуки були для мене наче сім’я. Ніколи не доводилося мені розлучатися зі своєю дружиною чи дітьми. Їсти ми мали досхочу, руки на нас ніхто не піднімав. Нам виділили невеличку, але гарненьку жовту хатину. У підсумку, враховуючи всі обставини, велося мені дуже непогано.
Тож що на мене найшло, я справді не знаю.
Коли той добродій проходив крізь мене, я відчув якусь спорідненість.
І вирішив трохи затриматися.
Там, у ньому.
Отже, так разом ми й ішли, і я повторював кожен його рух, крок за кроком. Було це нелегко: ноги він мав таки довжелезні. Щоб зрівнятися з ним, я витягнув свої ноги, витягнувся весь, і тепер ми були однакові на зріст. Так ми й вийшли за ворота, а коли опинились у сідлі, то насолода від того, що я знову їхав верхи, так мене схвилювала, що я не стримався і… залишився там. У ньому. Яка ж то була радість! Робити те, що хочеш. Коли тобі ніхто цього робити не наказував і ти ні в кого не питав дозволу. У домі, де я прожив ціле життя, раптом зірвало дах, якщо можна так сказати. Миттєво спізнав я широкі простори Індіани й Іллінойсу (точні плани цілих міст, особливу гостинність певних тамтешніх осель — хоч і зроду в тих краях не бував), а ще відчув, що цей чоловік… ой, ні, мій Боже, я не наважуся назвати посаду, яку, видалося мені, він тоді обіймав. Я аж трохи злякався, що насмілився проникнути в особу настільки високопоставлену. Хай там як, мені було в ньому дуже затишно. І захотілося раптом, щоб він також спізнав мене. Моє життя. Спізнав нас. Наш люд. Не знаю, чому, але саме так я тоді почувався. Він не мав до мене відрази — ось як, мабуть, можна це висловити. Чи, радше, така відраза була раніше, і певні сліди від неї ще залишалися, але витягнувши її на світло і ретельно розглянувши, він уже певною мірою її позбувся. Нагадував розгорнену книжку. Або книжку, яку саме розгортають. Яку допіру розгорнули дещо ширше. Розгорнула печаль. І — ми. Усі ми, білі і чорні, ті, що недавно цілими десятками, а чи й сотнями в ньому перебували. Схоже, ця подія таки на нього вплинула. Ще й як вплинула. Додала зажури. Хоч якраз зажури там не бракувало, аж ніяк. І це зробили ми. Усі ми, білі і чорні, своєю зажурою додали зажури і йому. І тепер, хай як дивно звучать ці слова, він своєю зажурою додавав зажури й мені, і я думав: гаразд, сер, якщо вже ми вирішили влаштувати такі-от журливі посиденьки, то у мене теж знайдеться чимало суму, про який, гадаю, не вадило б знати і такій поважній птиці, як ви. І почав думати, думати так напружено, як тільки міг, про місіс Годж, і про Елсона, і про Літці, і про всіх тих, про кого чув упродовж тривалого співперебування в нашій спільній ямі, про всі знегоди та приниження, які випали на їхню долю, а також пригадав собі ще деяких людей нашої раси, що їх знав і любив (свою маму; дружину; наших дітей: Пола, Тімоті та Ґлорію; Ренса П. та його сестру Бі; чотирьох малих Кушменів), та все те, чого довелося зазнати їм, і далі думав: сер, якщо ви й справді маєте таку владу, як мені здається, і справді відчуваєте до нас таку прихильність, яку я начебто читаю у вашому серці, то постарайтеся, якщо ваша ласка, зробити щось для нас — щось таке, що дозволить нам самим про себе подбати. Ми готові, сер: розгнівані і спроможні, наші надії та сподівання стиснуті у таку тугу пружину, що можуть зробити нас або смертельно небезпечними, або святими; відпустіть нас, сер, дайте нам волю і змогу показати, на що ми здатні.
томас гейвенс
XCVII
Елсон із Літці стояли біля дверей каплиці й прислухалися.
А тепер швидко підбігли посковзом, тримаючись за руки.
Той білий хлопчик… озвалася Літці.
Сказав, що ми мертві, докінчив Елсон.
місіс френсіс годж
О, Господи, мовила місіс Годж.
елсон фарвелл
Усі ці роки у нашій ямі я, мов справжній скарб, леліяла думку про те, що колись мої діти, Анналіза й Бенджамін, прийдуть і…
І що? Залишаться? Зі мною? Тут?
Що за безглуздя.
Тільки тепер я раптом побачила, яке ж це безглуздя.
Ех, бідолашна ж я, бідолашна.
Стільки років…
Вони ніколи не прийдуть до мене сюди. Постаріють, і помруть, і знайдуть вічний спочинок там, у тих далеких краях, куди їх відвезли, коли забрали у мене. Сюди вони не прийдуть. Зрештою, а чи справді мені цього хотілося б? Хотілося, еге ж, доки я була в очікуванні, бо думала, що все це лише тимчасово. Але тепер, коли…